Machu Picchu

Тут хочу описати детально!
Почну з добирання 😊
З Наски ми їхали нічним автобусом до Куско. Взяли найкращий, щоб виспатись і не бути розбитими наступного дня, бо поїздка триває 16 годин... Ну і хотілось випробувати ці автобуси, про які стільки чули 😋 Він був дууууже комфортабельний! Сидіння майже в лежачому положенні, персональні розважальні екрани як в літаках, вечеря і сніданок, два туалети і купа місця! Правда, через аварію по дорозі автобус запізнився на годин 5, приїхавши в Наску в 2 ночі 😕
В Куско ми провели ті півдня, що нам лишились, акліматизовуючись до висоти (3500 м н.м.) і наступного дня подались в сторону Мачу Пікчу. Добратися до нього можна трьома шляхами: пішки одним із треків, які тривають в середньому 3 дні, автобусом 7 годин, а потім 2,5-3 години пішки, і поїздом - для найбільш лінивих і обмежених в часі 😜 Практично всі ці варіанти ведуть не до самого Мачу Пікчу, а до села при його підніжжі, яке тільки через Мачу Пікчу й живе, - Аґуас Кальєнтес. До нього можливо добратися лише поїздом або пішки, інших шляхів не існує. Поїзд- це надто просто, дорого і туристично. Тому ми роздумували над треком або автобусом і далі пішки. Оскільки всі треки придумані туоператорами і ведуть теж лише до Аґуас Кальєнтес, ми не бачили змісту їх брати, бо те саме можна зробити будь-де в світі. Крім одного. Інка трек. Це оригінальний шлях, яким інки насправді добирались до Мачу Пікчу. І це єдиний шлях, яким туди можна потрапити прямо, а не зупиняючись в Аґуас Кальєнтес, потрапивши за 15 хвилин до відкриття Мачу Пікчу, таким чином побачивши все ще до натовпу людей. Це найвідоміший трек Південної Америки. За 4 дні ходьби ціни варіюються від 500 до 1200 доларів... Кількість людей на цьому шляху обмежується 500-ма людьми на день. Через те, що це дорого, я себе перед тим погано почувала і ми напланували інші треки в Куско, в тому числі багатоденний, тож, щоб вкрай не виснажуватись, зупинились на варіанті автобус+пішки. Автобусом ми їхали 7 годин мальовничою серпантинною дорогою (хоча в Південній Америці я почала ненавидіти ці серпантинні дороги, бо мене тут під час таких поїздок постійно тошнить). Далі вздовж залізничної колії йшли 3 години пішки, роблячи круг навколо Мачу Пікчу, тож могли навіть трохи бачити руїни знизу! Дорога не зовсім безпечна, біля колії часом мало місця, а мости через ріки часто також не дуже безпечні. І хоч поїзд чуєш здалеку, але все одно трохи стрьомно було йти через тунелі: вони й не дуже короткі і місця там збоку колії теж обмаль. Тим не менше, цим шляхом йшло багато людей, в тому числі з дітьми. Колись про нього мало знали, тепер же він стає все популярнішим. Коли йшли в сторону Мачу Пікчу, проїжджав 1 поїзд, а під час зворотньої дороги (яку ми за 2,5 години подолали) - 3. Тож зважати треба обов'язково. Ну і дикі морські свинки теж бігали тут 😊 В сутінках дійшли ми до Аґуас Кальєнтес. До самого Мачу Пікчу з цього села можна дійти або пішки (не дуже простою дорогою зо 2 чи й більше години вверх і 1 год вниз), або автобусом (найдорожча автобусна поїздка в Південній Америці - 20-30 хвилин коштують 12 доларів). Шанувальників в обох варіантів є багато. Ми вирішили вверх піднятись на автобусі, а вниз спуститися пішки. Відкривається Мачу Пікчу в 6 годині, тож автобуси починають курсувати в 5:30. Проте черги людей вишикуються ще за годину до цього. Оскільки зараз несезон, людей небагато, тож нам порадили прийти о 5 до автобусної зупинки, а встали ми в 4 😣 Ми прийшли, а там вже була немаленька черга - всі хотіли побачити Мачу Пікчу при якомога меншому натовпі і зустріти на ньому світанок. І ми зрозуміли, що наші плани поїхати першим автобусом прогоріли. Проте, як ми побачили згодом, це й зовсім не обов'язково! Все добре організовано: лиш їде один автобус, наступний зразу заповнюється і практично відразу теж їде. Тож необхідності стояти вже в 4 ранку в черзі в несезон взагалі немає. Ми поїхали третім автобусом, і коли приїхали наверх, то ще було навіть закрито, бо була 5:50 😊
Місто Мачу Пікчу було побудоване інками в середині 15 століття. Вважається, це був їх релігійний, політичний і адміністративний центр. Жила тут еліта. Найбільша кількість, яка тут проживала - 750 чоловік, але в несезон значно менше. Іспанці так і не знайшли його (воно й не дивно, адже дуже заховано), тож це одне з небагатьох місць, де сліду конкістадорів немає... Мачу Пікчу хоч і називають "загубленим містом інків", але воно ніколи не "губилось" - вважають, що місцеві завжди знали про нього і час від часу туди ходили місцеві фермери. Проте людству воно стало відоме 105 років тому, коли місцевий житель показав його американському археологу. Так і почалась історія як туристичної мекки одного з 7-ми нових чудес світу...
Держава обмежила доступ до комплексу, врегулювавши його на рівні 2500 чоловік/день, тож квитки на високий сезон розкупляються, як гарячі пиріжки, за півроку. Ми ж забронювали за тиждень. І на цей день було все ще 2300 вільних місць...
Сезон дощу тут починається в листопаді, проте часто вже в грудні. Цього року почався за 2 дні до нашого підйому на Мачу Пікчу. Нас це розчарувало, бо ми таки надіялись обійтись ще без дощу. Але, на щастя, у всі ці 2 дні до Мачу Пікчу і день, коли ми були на ньому, дощ випадав лише ввечері, до цього ми мали чудову погоду. Ми вже йшли з комплексу, коли він почався.
Перед входом на сайт в мене аж мурашки були. Це таке дивне відчуття. І очікування не підвели. Це вражаюче місце, більше, ніж я собі уявляла. І це все високо посеред гір виглядає справді наче загубленим. Я спочатку в екстазі почала блукати і пішла в протилежну сторону (багато шляхів там односторонні, тож не можеш собі розвернутись і піти в іншу сторону - за цим стежать). Наблукавшись, ми повернулись до входу і пішли вже як нормальні люди за вказівниками)) На Мачу Пікчу досі працюють фонтанчики, які в свій час забезпечували інків питною водою.. Ми ще купили квитки на Уайна Пікчу, які розкуповуються ще швидше, ніж на Мачу Пікчу, оскільки там дозволено лише 400 людей на день. Уайна Пікчу - це стрімка гора, яка стоїть відразу біля міста. Звідти робляться ці типові фото з видом на Мачу Пікчу. Підніматися туди були нелегко. Дуже стрімко і чимало місць, звідки можна зірватись вниз. Там теж є інкські руїни. Часом підйом був майже вертикальний і ти вже повзеш, а не йдеш. Але вигляд на Мачу Пікчу - винагорода за це. Поруч розмовляли росіяни - мама з донькою: "Мам, стань по-другому, так ничего не видно, тебе не поверят, что ты здесь была". - "Ничего, мы докажем!".
Коли потім дивились знизу на цю гору, не могли повірити, що ми були на самому вершечку... Гора виглядає дуже неприступною. Я спочатку навіть не могла повірити, що на неї можливо забратися. Потім ми піднялись на іншу гору - Учуй Пікчу - вона менша і ближче до Мачу Пікчу. Вигляд звідси теж чудовий. Наверху ми були одні, а потім піднявся ще дуже милий хлопчик. Виявилось, мексиканець, на свій вік непогано говорить англійською, що мене трохи здивувало. Я старалась відповідати іспанською, а він такий вкінці: "Не говорите іспанською, та?" Обламав мене так, аж обідно стало 😀😅 Потім піднялась його сестра і ледве дихаючі батьки 😁 Мама така до нас: "Це вже все??" Ми такі: "Та, це все". Вона така знов: "Що, серйозно?" 😄
На території сайту багато лам, які часто труться об відвідувачів (щось їх там кусає, здається 😄) і люблять неочікувано пробігати мимо всім стадом 😁 Ще бігали дві білки або щось на них схоже)) Ну і ще ми бачили маленьку чорну змію, я навіть не зрозуміла відразу чи це змія, чи великий черв'як)) Тут ще багато орхідей. І водяться ведмеді, але їх, звичайно, важко побачити. До того ж, цей вид на межі вимирання.
В самому кінці піднялись на іншу частину Мачу Пікчу, звідки теж розкинулась типова панорама, яка виглядала просто фантастично! Стоїш і не можеш повірити в те, що бачиш. Думаю, до мене досі не прийшло розуміння побаченого. Тішить, що людей справді було небагато!
Вкінці ми пішли ще до Мосту інків, що теж знаходиться на території сайту. Історично було два шляхи добирання до Мачу Пікчу: Інка трек і оцей - Міст інків, який проходить біля обривистої скелі і сам Міст для відвідувачів закритий. Навіть дорога до нього не дуже безпечна: вузька, без паркану, а внизу стрімкий обрив. Недаремно перед входом до нього і до Уайна Пікчу реєструють всіх: кожен записує час, коли заходить і підпис, а вкінці - час, коли виходить і підпис. А внизу біля підніжжя Мачу Пікчу - капличка з квітами і іконами, присвячена людям, які загинули під час відвідин цього місця.. Мені здається, що серед усіх нових 7 чудес світу, до цього добратися найважче. Порівняти хоча б з Колізеєм, в кількох метрах від якого - станція метро 😄 Отак, змучені, але щасливі, пішли ми пішки вниз в супроводі собак. Почав падати дощ і йти було досить складно, бо слизько. Крім того, я відчула, як в мене тремтять ноги від постійних сходжень в цей день, але ці ноги мене таки донесли до Аґуас Кальєнтес 😄 11 годин ми провели на Мачу Пікчу. При бажанні там є ще чим зайнятись, але вже нема ні сил, ні часу вкінці. Особливо сподобалась індіанка, яка в традиційному одязі фотографувалась на фоні Мачу Пікчу. Я в той момент ніби в минуле потрапила. В мене тут часто таке враження.
П.С. В мене дуже багато гарних фото, але тут лише 6 вміщається.Read more