Catholic Christmas

Католицьке Різдво ми провели з місіонерами. Крістоф познайомився з одним з них, коли був на острові Ісла дель Соль, що на озері Тітікака. І той запросив нас до них у Вілоко на Різдво, якщо падре дасть згоду. Падре Антоніо таки не був проти, і ми поїхали. Якщо провести лінію по карті від Ла Пас до Вілоко, то між ними 75 км. Проте дорога йшла серпантином поміж горами і фактична відстань була десь 250 км. Проте їхали ми 7 годин!!! 😲😲😲 В Болівії таке потім з нами ще траплялося... Смішні відстані їдеш скажену кількість часу. І дороги погані поміж горами, і автобуси старі, і водії можуть багато пауз робити (хоча частіше навпаки - доводиться просити зупинитись, щоб сходити в туалет). Так мало того, з цього часу я 2.5 години стояла, а Крістоф - 6 десь!!! Водій нам сказав, що квитки брати непотрібно, а вони просто були всі розкуплені! (Ще одна риса болівійців: вони брешуть, часом без жодної вигоди для себе, ти, наприклад, їх запитуєш про щось, а вони тобі несуть брєд. Замість сказати "не знаю". Потім про те саме тобі інша людина говорить абсолютне інше. Питаєш ще третю - і отримуєш третю відповідь, не подібну на перші 2.)
Словом, поїздка була виснажливою. Але зате потім все компенсувалось. Проїжджали ми, до речі, через красиві краєвиди і отак досягли нового рекорду висоти: майже 5200 м н.м.
Вілоко - шахтарське село, яке тільки й живе видобутком копалин. Жителів тут зовсім мало, тому ми тут відразу впадали в очі. Один хлопчик закричав аж: "Мама, грінго!"))) Місіонерська спільнота складається тут з 3-х людей: всі троє італійці - старший падре Антоніо і два молодих Давіде. Для останніх двох місія триває 2 роки. А падре Антоніо тут близько 40 років. Для нашого Давіде вона тільки почалась. Загалом я не дуже позитивно ставлюся до місіонерства в, наприклад, джунглях, де людей перевчають. Але тут інакше - тут жителі не дикі, і місіонери їм справді допомагають. Ми зупинились тут на 2 ночі, нас дуже смачно пригощали (недаремно вони італійці). Показали село: місцеву шахту, озеро та природні фонтанчики, які падре Антоніо називає фонтаном Треві 😁 На шахті працюють і 15-річні хлопці. Місіонери з усіма місцевими вітаються постійно, мають тісний контакт з декількома родинами, зокрема тими, яким допомагають. Ми ввечері 24-го пішли на месу. Вона була іспанською, і тут священик раптово спитав Крістофа як буде німецькою слово "слова"))) Крістоф не стежив за тим, що говорилось, не зрозумів шо від нього хочуть, я йому шепочу під боком "слова", а він: "Які слова я маю сказати??", я кажу: "Та скажи просто слово "слова"! З горем пополам сказав він))) Після меси ми були запрошені разом з італійцями до двох родин. Падре був втомлений, тож ми пішли з обома Давіде. Вони, до речі, повна протилежність один одному! Наш спокійний, врівноважений, інший- типовий італієць))) Підривний темперамент, емоцій купа, але нереально смішний і веселий. Оскільки він тут уже відбув якраз свої 2 роки, то в нього склались дуже теплі відносини з родинами тут, особливо діти його люблять)) Коли ми прийшли в першу родину, нам дали купу їжі, ще й десерт. Ми перед тим поїли, та й нам не смакувало, відверто кажучи, тож ми ледь скуштували, щоб не образити господиню)) Ще нам дали різдвяні листівки, які вони зробили власноруч. В другій родині ми навіть допомагали робити їжу - щось типу пиріжків з сиром, правда, в нас не дуже получалось 😁 В цій сім'ї було десь 6 дітей, ще прийшли двоюрідні, тож було дууууже весело! Це була настільки тепла і доброзичлива атмосфера, було дуже по-сімейному, купа сміху і жартів. Це був один з моїх найкращих святвечорів. Діти так обнімались з нами, ми ще грали всі разом в настільну гру. За той час спеклись пиріжки, які були такі смачні. Звідси аж не хотілось йти. Ось тут я відчула болівійську гостинність і привітність. І зрозуміла: ті, які нічого не мають, ще будуть ділитися з іншими. Ті, які мають багато, жаліють навіть дрібницю.
Оскільки село розташоване на висоті близько 4000 м н.м. і у горах, то було дуже холодно вночі, ми вкривались кількома грубезними перинами.
Наступного дня на Різдво ми поїхали в місцеве село, до якого падре Антоніо навідується час від часу. Там нас на галявині біля церкви чекали вже люди. Посередині постелили скатертину на траву, і на неї кожен висипав ту їжу, яку він дома приготував. Тому все було трохи змішано)) Ну і їсти можна було лише з рук, вилок не було. Але це все одно було так щиро все, ніхто нічого не жалів: кожен наготував купу їжі. Тут я знову відчула таку вдячність до цих людей. Не маючи нічого, маєш все. Під час цього застілля люди ше співали різдвяних пісень. Після меси священик роздав людям календарі, фотографії до яких робили обоє Давіде в цій місцевості і цих людей. Нам теж дістався один 😊. А наступного дня Давіде відвезли нас машиною до міста, звідки до Ла Пасу було вже рукою подати - це не 7 годин в автобусі товктись. Це було наше католицьке Різдво - тепле, затишне і домашнє. Дякую усім цим людям, які зробили його таким.Read more