Satellite
  • Day 116

    Cochabamba area

    December 30, 2016 in Bolivia ⋅ ⛅ 20 °C

    Сюди нас вело 2 речі: можливість рафтингу, оскільки нам це не вдалось в Короіко, і сліди динозаврів. І саме тут нас застав Новий рік.
    Дорога через Ла Пас до Кочабамби була дуже "весела" для мене. Оскільки ми їхали нічним рейсом, то взяли автобус кращої якості, де був туалет всередині. На що я і розраховувала, коли сідала в нього. Я почекала, поки ми рушили і пішла в туалет. Але там було зачинено. Я попросила одного з водіїв відкрити його, але він сказав, що ми зараз їдемо по дорозі (по і так брудній лапаській дорозі), тож він зможе відкрити туалет лише через 3 години. Розвернувся і пішов попри мої "але ж". Я знала, що 3 години не витримаю, бо уже зараз сечовий міхур просто розпирав. Я пішла на своє місце, але зрозуміла, що там я точно нічого не доб'юсь, крім мокрого крісла. Тож пішла знову до туалету, тим більше, що автобус зупинився. Але водіїв на місці не опинилось - вони стояли і разом з іншими чоловіками загружали багато важких речей в багажник. Я відкрила вікно і почала їм махати і кричати, бо двері були замкнені: і туалету, і вхідні. Вони глянули на мене, ніяк не відреагували і далі продовжували грузити. А я вже просто відчуваю пекучу різь в животі, ще ніколи не мала такої жахливої ситуації. Думала, або там їм напісяю, або вибухну просто. Зрештою, вони все погрузили, водій зайшов в автобус, і я прошу, щоб відкрили туалет, а він каже, що ще не може. Я йому кажу, що не можу більше терпіти, а він розмахує руками. Я ще такого не бачила. Кажу йому - то відкрий двері, я сходжу на вулиці. Він мені каже, що не має часу. Я вже кричу - 5 хвилин, відкрий двері на 5 хвилин!! Бо не можу більше! Він з кислим виразом лиця відкрив. Тобто, сходити в туалет в автобусі не можна через дорогу, а прямо на неї пісяти - то окей. Я навіть не до кінця сходила, бо почула, що автобус від'їжджає. Серед ночі знову підійшла до водія, шоб він нарешті відкрив мені двері і після того мала спокій... В мене після цього з'явився страх опинитись без можливості сходити в туалет, я тепер ходжу навіть якщо не дуже хочу.
    З рафтингом знову не склалось: нам треба було для цього ще 2-х чоловік, яких ми так і не знайшли. Тож 30-го грудня ми поїхали в містечко Тороторо, яке знаходиться в однойменному національному парку, щоб подивитись на сліди динозаврів. Ми читали, що, хоч це і не є далеко, але дорога займає близько 6-7 годин. Проте жінка, яка продавала квитки, сказала, що поїздка триває 4 години. Як вона могла не знати, що це довше, коли всі пасажири в автобусі це знали, в мене не вкладається в голові. Як каже Крістоф: "Кожен говорить якусь фігню". Що трохи заважає при подорожі і її плануванні, бо ти ні від кого не можеш добитись правдивої інформації. Зрештою, через погодні умови (була сильна злива, а дорога поміж горами погана) поїздка тривала 9 годин!! І це в бруднющому автобусі, де жінка біля мене весь час слухала на телефоні голосно музику (і весь автобус разом з нею), а якийсь п'яний дід почав потім всім пасажирам світити ліхтариком в очі. І це в 00.00 ночі. Приїхали ми в 3 ночі. Ми жодного хостелу не забронювали, бо через інтернет це було неможливо, тому нам довелось шукати щось на місці. Струму в селі немає, на вулиці так темно, хоч в око стрельни. І наші телефони майже розряджені. Добре, що мали ліхтарик. Ми стукали і дзвонили в усі хостели, але нам ніхто не відчинив. Як потім дізнались, через відсутність струму дзвінки не працювали, та й всі хостели були через Новий рік забиті. Зрештою ми пішли назад до автобуса і попросили водія, щоб він нам шось порадив. Він, виявляється, жив в одному дворі з якимось хостелом, тож відчинив нам двері і розбудив адміністраторку, а вона мала вільну кімнату. Так нам пощастило. Наступного дня струму далі не було. Наші телефони повністю розряджені. Зрештою, за сніданком в іншому готелі струм час від часу включався і відключався, тож нам сяк-так вдалось частково зарядити телефони. Нелегка була ніч, але ми кожного разу переконуємось, що що би доля не придумувала і куди нас не закидувала, все одно все якось обходиться і в результаті все одно все добре.
    Наступного дня ми пішли розпитати як можна побачити сліди динозаврів. В Кочабамбі нам казали, що одні є в місті і для них не треба ні гіда, ні квитків. А всі решта - в національному парку, для них треба і гіда, і квитки. Проте в Тороторо нам сказали, шо для всіх треба і квиток, і гіда. Як виявилось, правильний був перший варіант. Що нас вже навіть не здивувало. Але в кінцевому результаті ми були дуже раді, що таки пішли в національний парк. Бо така довга дорога не вартувала 15-ти хвилин для одних слідів. До того ж, в парку ми побачили також дуже красивий каньйон. Значно кращий за відомий Колька каньйон біля Арекіпи в Перу. Наш гід розмовляв лише іспанською, тож це була наша перша екскурсія тут на цій мові. Я здивована, але зрозуміли ми практично все. Може здаватися дивним те, що досі збереглись сліди динозаврів, але насправді це через рух тектонічних плит, коли почали утворюватись Анди. До тих пір ці сліди були глибоко під землею, а через рух плит вони вилізли на поверхню. І це тут так гарно видно було - поверхню гір, яка була колись далеко під землею. І взагалі вся ця місцевість ще раніше була під водою. Динозаври тут водилися в крейдяному періоді, але вони не жили в Болівії, а мігрували через неї. Для мене це було так захоплююче - побачити сліди тварин (ще й таких!), які проходили тут 65-70 мільйонів років тому! Надзвичайно! Потім ми і каньйон побачили, який має різні кольори. І весь цей час нас супроводжував дуже милий пес, якого ми назвали Болі)) Всю дорогу від Тороторо і назад, що тривало близько 2,5 годин 😊
    Назад до Кочабамби ми поїхали машиною нашого гіда, зайняло це 4,5 години, вдвічі менше часу, ніж сюди автобусом, тож на Новий рік таки встигли)) Пішли на суші (я ними марила останнім часом), а потім на головній площі зустріли Новий рік. Люди кидали навколо бокали від шампанського і петарди - все як в нас)) Тільки без снігу і при +25 😊
    Read more