Here you’ll find travel reports about Popayán. Discover travel destinations in Colombia of travelers writing a travel blog on FindPenguins.

18 travelers at this place:

  • Day95


    March 19, 2015 in Colombia ⋅

    Further northwest we hit the unknown magnificent colonial Colombian town of Popayán.
    The city indeed is incredibly beautiful, the houses all painted in white, an incredible number of churches and these day's everything is being prepared for the holy Easter week, when tens of thousands of tourists come to see the dozens of religious processions and services. But the most beautiful part is that it is not a colonial museum, but a lively city, full of students.
    After enjoying the beauty of the streets illuminated at night when we arrived, we took the next day to get to know the old town, tasting the excellent cuisine of the Cauca valley and simply enjoying being off the gringo trail and being the only tourists around.

    Beautiful last two days for us during our Sabbatical before we take the bus across the next mountain range to go to Ibagué, Isa's home town and be with her parents!
    Read more

  • Day243

    Passover in Popayán

    March 29, 2018 in Colombia ⋅

    Northwards bound we headed from Pasto to Popayán, the white city (la ciudad blanca), a two hour journey by bus. Popayán is considered as one of the most conservative and religious cities in Colombia, so what better time to visit than Easter, or as the Spanish call it, Semana Santa. When we arrived at our accommodation, we realised that the city centre was a twenty or thirty minute walk and that very little existed outside of the gated-community that would be our home for the next two nights.

    On our second day, we wandered around the city centre amongst all of the white, colonial-style buildings. Popayán was filled with people walking all over the place, many of whom were on a pilgrimage to the main Cathedral. Tagging along, we made it to the top of the hill, slightly out of breath, to witness a procession along the Stations of the Cross, situated around the church. It was at this point that Little Miss Pottymouth unleashed a tirade of profanities and blasphemous remarks that, if we had been seeking shelter in a church, it would have crumbled into a thousand, million pieces. Fortunately, most people wouldn't have understood much of the tirade other than perhaps the word Jesus and considering it was his day of days it didn't raise any eyebrows.

    After our brief religious experience, we headed back into the centre of town in search of the famous el Viernes Santo (Good Friday) procession. We ended up stumbling upon the floats for the parade, housed in a nearby church, but not the actual procession. As we wandered aimlessly, a Police Officer struck up a conversation with us and we queried her about the procession. We didn't quite understand whether the parade was supposed to commence in the day or night. It turns out the procession didn't start until 8pm that night.

    As we waited for the procession, in all its glory, another Police Officer began chatting to us, in broken English and we responded in broken Spanish. As we acknowledged that both parties lacked the skill to have a conversation, others listened into the conversation. We're sure the stickybeaks were thinking “oh, how lovely, the Gringos are trying to speak Spanish”. With a few well-wishes from the Police Officer and those eavesdropping, the Police Officer went back to his post and we waited in anticipation for the procession to commence.

    The procession was headed by a high-ranking religious figure followed by a number of altar boys and girls, in addition to the military police band, pounding out an eerie and haunting melody and drumbeat. For the first half an hour or so, the procession was entertaining but after two hours we had had enough of the seemingly endless floats depicting the trials and tribulations of Jesus on his death day.

    While our Spanish still needs a lot improvement, we found that we were able to have some basic conversations with some of the local police and a guy, Jose, who lived in the same gated-community. We'd been practising our Spanish tongue-twisters almost daily and when we regurgitated the rhyme, Jose confirmed we spoke like a six year child. But compared to four months ago, this was significant progress for us. Unfortunately, we couldn't hang around longer and we had to keep moving to reach our next destination.

    Next stop: Cali

    For video footage, see:
    Read more

  • Day12


    May 25, 2015 in Colombia ⋅

    I'm now adopting the Colombian habit of “madrugar“ (= getting up really early) every day, since with all the distances between the places I am visiting I would lose way too much time otherwise, as well because it's getting dark really early in Colombia. Therefore, my usual time for waking up has become between 5 and 6am.
    Since in Cali nevertheless I used to stay up until midnight, Popayán was rather a relaxing point. When I arrived around 11am, I first bought some food to cook in the hostel. Only after lunch I explored the little colonial town.
    How everywhere in the country, the traffic is terrible, but still Popayán was relaxing, because it is small enough to walk to all the points of interest. Anyways there is not that much to see, it's rather about the flair of the “ciudad blanca“ (= white city) and the two major museums. I went to one of them, the Museum of Natural History. It was really interesting, because it showed where in the country I would have the chance to see the different animals. Besides, with some of them I didn't even know that they existed in Colombia, e.g. Pumas, leopards and a great variety of snakes and birds.
    Read more

  • Day150


    September 21, 2018 in Colombia ⋅ ⛅ 14 °C

    We got into town, checked into a weird hostel/bar and bumped into two guys from Cali! A French guy and a guy from Indonisia, who we’d end up travelling with, called Malvin.
    Popayán was not what we expected. We thought it would be a small colonial town with not much going on. It’s pretty damn big! It was the second established town after Santa Marta and it’s very colonial, another place that could be Spain.
    We hung out for a couple of days, saw he sights, ate some food and watched the sun set. All nice and chilled. The next morning, we headed to the bus station, said good bye to Fransoire, and the 3 of us waited for the bus to San Agustin.
    Read more

  • Day132

    Sanctuario Nuestra Senora de Las Lajas

    July 5, 2017 in Colombia ⋅

    Ce matin, après un peu plus de 4 mois de voyage, nous avons dit au revoir à Colas, Didi et Juju, et nous avons quitté l'Equateur pour la Colombie. Nous avons donc pris un premier bus depuis Quito qui est arrivé à Tulcan après 4h environ, puis nous avons fait tamponner nos passeport et nous avons traversé le pont qui représente la frontière pour rejoindre notre première ville colombienne "Ipiales". Cette ville frontalière est connue pour Le Sanctuaire de Las Lajas qui est un lieu de culte et un pèlerinage situé dans le canyon formé par la rivière Río Guáitara, à 7 km de la ville. C'est, depuis le XVIIIe siècle, un des centres de pèlerinage les plus importants d'Amérique du Sud. Nous avons donc pris un taxi depuis la frontière pour nous rendre sur le site du sanctuaire. La vue sur l'Eglise et le pont était vraiment magnifique! Nous avons déjeuné/dinné (à 17h on ne sait plus trop de quel repas il s'agit) avec la vue sur l'Eglise ce qui fait que nous avons eut le plaisir de la voir s'illuminer de toutes les couleurs à la nuit tombée. Apres avoir bien profité de la beauté des lieux nous sommes reparti pour le terminal de bus où nous allions prendre notre bus de nuit direction Popayan. Nous sommes arrivé là-bas à 4h15 du matin fatigué du voyage mais toujours aussi heureux :)Read more

  • Day173

    Die weisse Stadt

    April 28, 2018 in Colombia ⋅

    Die Fahrt von La Plata gestaltete sich ziemlich rumplig und dauerte doppelt so lang wie gedacht. Laut einem kolumbianischen Mitfahrer, sei dies ist ganz normal in Kolumbien. Er sagte uns, dass auf dem Weg ein wunderschöner Ort sei, den wir unbedingt sehen müssten. Wir sollten dem Busfahrer einfach umgerechnet 7 Franken in die Hand drücken und er würde dann mit allen Passagieren eine halbe Stunde auf uns warten. Da uns bei diesem Gedanken ziemlich unwohl war, waren wir froh, dass sich dies wegen der langen Verspätung sowieso erledigt hatte und wir endlich in Popayán, der ciudad blanca, ankamen.

    Die 1537 gegründete Stadt besticht durch die weissen Fassaden der Kolonialbauten. Der Hintergrund: Ein Parasit, der sich in den Füssen der Bewohner einnistete, hatte den Ort heimgesucht. Da der Parasit mit Kalk eliminiert werden konnte, wurden kurzerhand alle Gebäude damit bestrichen. Das Insekt ist mittlerweile verschwunden, dennoch wird die Altstadt bis heute jährlich neu weiss gestrichen.

    Wir verbrachten hier zwei Tage und konnten an der Walking Tour einige kolumbianische Leckereien probieren. Auch haben wir typische Kombinationen wie heisse Schokolade mit einem Stück Käse darin oder Lulosaft mit Mais entdeckt.
    Read more

  • Day157


    November 3, 2018 in Colombia ⋅

    Um Mitternacht irgendwo von dem Busfahrer auf einer Straße in Popayán rausgelassen, brachte uns ein Taxi anschließend ins Hostel. Wir waren alle 3 total übermüdet, leicht genervt und wollten nur noch ins Bett.

    Am nächsten Morgen war ich dann schon wieder um 6.00 Uhr wach. Der Straßenlärm und die kläffenden Hunde vom Nachbarhaus haben mich nicht schlafen lassen.
    Um etwas Ruhe zu haben bzw. noch etwas länger schlafen zu können, habe ich meine Decke genommen und mich auf die Couch im Flur gelegt. Leider hat das nicht viel geholfen, da dort wiederum die ersten Hostelgäste bereits aufstanden und machten Krach. Das war kein guter Start in den Morgen... ich war müde, genervt von allem und jedem und wollte nur noch raus. Also habe ich mich schnell fertig gemacht und bin trotz Regenwetter eine große Runde um den Block spazieren gegangen. Erst zum Geldautomaten und dann auf einen Markt, auf dem ich das Frühstück besorgt habe. Ganz kolumbianisch: Avocado und Arepas. Das waren die besten Arepas der ganzen Reise. So gut, habe ich sie seitdem nicht mehr gegessen - und ich habe sehr sehr viele durchprobiert.

    In der schönen, weißen Kolonialstadt hätte man durchaus 1-2 Tage verbringen können, da das Wetter aber so na ja war, haben Jana und ich beschlossen noch am gleichen Nachmittag weiter nach Cali zu fahren. Florence hat sich dann kurzerhand auch entschieden uns zu begleiten.

    Die Stimmung war so geht so. Meine zumindest. Das lag zum Einen an dem Schlafmangel, zum Anderen machte mir das schwüle Klima, was neu für mich war, etwas zu schaffen und dann war ich auch noch leicht genervt von unserer australischen Begleitung, die eine anstrengende Art an sich haben konnte. An dem Tag war ich nur froh, dass Jana dabei war und ich so etwas Abstand nehmen konnte.

    Und so haben wir vormittags ein wenig die schöne Altstadt von Popayán besichtigt, dort einen Kaffee getrunken, getrennt voneinander zu Mittag gegessen (ja, ich brauchte wirklich Abstand) und am Nachmittag einen Minibus nach Cali genommen.

    Der Tag in Popayán war nicht mein bester, da kann aber das Städtchen nichts dafür. Doch er wurde auferhellt durch einen Schnappschuss, bei dem ich eigentlich ein Selfie von uns 3en machen wollte, in dem Moment wo ich aber freundlich in die Kamera lächle und abdrücke, plumpst Jana auf den Boden. Wir haben uns vor lachen nicht mehr eingekriegt. Es geht doch nichts über das richtige Timing.
    Read more

  • Day56

    Popayán & Silvia

    October 31, 2016 in Colombia ⋅

    В Попаяні ми вирішили випробувати airbnb. Шукаючи помешкання, ми були трохи в шоці, що воно знаходиться в трущобах)) Думаю, там ще ніколи не зупинялись іноземці)) На зустріч нам йшла жінка і вона така: "О, це ви з Швейцарії?". Ми: "Ні, з Австрії", вона така: "А, ну чи з Австрії" (Крістоф вже звик, що Австрію плутають з Австралією, тут часто ще плутали з Німеччиною, тепер от з Швейцарією, а одна інтелектуалка зі США взагалі видала: "Повтори, звідки ти? З Арменії?" Але ця ж американка питала, чи Україна це частина Росії, а коли Крістоф почав розповідати про окупацію частини України Росією, вона сказала: "А, а вам це не подобається? Вам подобається бути незалежними?" Facepalm 😩 А взагалі для більшості достатньо сказати, що ми з Європи, бо про Австрію і Україну мало хто тут чув). Виявилось, що це якраз хазяйка нашого помешкання. Правда, як ми дізнались, її дочка, через яку ми контактували через сайт англійською, не живе в цьому місті, а її батьки - виключно іспаномовні (якщо не враховувати "good morning", "good night", "good" і "thank you" її тата). Жінка повела нас до свого дому. Всередині все було сучасно облаштовано; крім неї і чоловіка, там жила ще їх молодша донька (на вигляд років 11) і кішка. І хоч нам не завжди вдавалось порозумітися, вони дуже старались, шукали англійські фрази в інтернеті, нас постійно пригощали кавою, зранку зробили сніданок, а ввечері навіть пригостили вечерею, постійно перепитували, чи нам ше щось треба, чи ми не голодні, дали купу покривал, щоб нам вночі не було холодно, коли ми сказали куди хочемо поблизу поїхати, вони відразу почали шукати всю інформацію, яка в них була дома, про ці місця, дали поради. Після прогулянок аж хотілось повертатись до них, бо тебе огортають такою турботою і теплом. Ми ще спитали чи безпечно йти ввечері в них по району, жінка сказала, що так, лиш щоб ми не показували телефони, крім того, вона нас може забрати біля головної дороги. Але судячи з розмов зі своєю донькою, вона збиралась її за нами послати. Нам якось стало незручно, що нас "охоронятиме" маленька дівчинка, тож цією пропозицією ми не скористались 😃 І коли ми їхали геть, то запропонували й підвезти нас) Словом, дуже гостинні люди.
    Саме місто називають "білим", бо в центрі вся історична архітектура білого кольору. Ми потрапили сюди на Хелоуін, який тут дуже навіть святкують, тому в центрі була купа людей в найкреативніших костюмах, навіть собаки були переодягнені.
    Наступного дня ми поїхали в містечко Сільвія, що неподалік. Там цього дня якраз мав бути індіанський ринок. Коли приїхали, були вражені! Центральна площа була заповнена індіанцями в їх національних костюмах. Ми пішли на ринок, який чимось нагадував наш український 😄 Там продавалось все, що можна! Ми там пообідали (навіть не отримали після того проблем з шлунком, на диво) і спробували ще смажений поцукрований кокос - це дуже смачно, хоча з кокосом напевно все смачне, особливо мені ще сподобалися кокосовий лимонад і рис.
    Ми ще ввечері побродили по Попаяну і послухали вдома разом Шакіру (вона напевно мало не національна героїня, навіть пам'ятник їй стоїть в рідному місті Баранкія).
    Далі - їдемо на східний південь Колумбії, який через джунглі, погані дороги і сполучення, не частий напрям для туристів, чомусь про нього рідко пишуть, але коли я почала шукати інформацію, то виявилось, що там і пустеля є, що є спадщиною ЮНЕСКО і багато доколумбійських місць, і національні парки. Але часу в нас обмаль, тож ми відвідаємо тільки одне з них. Я тепер дуже розумію, коли люди пишуть, що подорожували 3 місяці по Колумбії, але їм все одно не вистачило часу все побачити. Це надзвичайна країна! Тут стільки всього, на будь-який смак: море, океан, гори, вулкани, пустелі, острови, річки-озера, термальні джерела... І тепер я бачу, що типової колумбійської зовнішності нема: бо це і індіанці, і чорні, і білі, і зрідка азіати, і всі можливі кольори і зовнішні риси, які виникли після поєднання всіх трьох.
    Read more

  • Day9

    Uz ziemeļiem pa skarbo Pan-Americana

    July 16, 2017 in Colombia ⋅


    No rīta mostamies ar tādu varenu, ritmisku troksni, tādu kā armijas parādes skaņu ar bungām un soļošanu. Tas liekas jocīgi septiņos no rīta, bet, acīmredzot, notiek kāds armijas parādes mēģinājums. Vakar rakstīju par policistiem, šodien dzirdam armiju - vispār jāsaka, ka Kolumbijā militārpersonu klātbūtne manāma visu laiku. Var jau arī saprast - pilsoņu karš oficiāli beidzās tikai pagājušogad.
    Tā kā Pasto kā pilsēta mums ne sevišķi patīk, un laiku sola sliktu, jau vakar nolēmām braukt tālāk uz Popayan, kas solās būt arhitektoniski smuka un atrodas tuvu skaistam dabas rezervātam. Brauciens ilgst sešas stundas, bet, iespējams, tas arī racionālākais veids kā pavadīt svētdienu, kad visās tūristu vietās apmeklētāju ļoti daudz.
    Lonely Planet vēsta, ka vēl pirms 5 gadiem šajā maršrutā bijušas biežas laupīšanas, arī pašlaik naktīs autobusi braucot rindā drošības apsvērumu dēļ. Rūpes par drošību jūtam arī mēs: vispirms, pērkot biļeti, rūpīgi tiek pierakstīti mūsu pasu dati, tad pirms brauciena sākšanas visi pasažieri autobusā tiek nofilmēti. Pēc 3 stundu ceļa apstājamies, busā iekāp kāds vīrs un atkal visus uzņem video ar kameru. Drusku tā kā bailīgi paliek.
    Lai arī brucam nedaudz lejup, Andu ieleju skati ir skarbi un daiļi, ielejas šķiet kādu kilometru dziļas, un Pan-Americana vijas gar pašu kraujas malu stundas garumā.
    Popayanā iebraucam pulksten piecos pēcpusdienā, uzreiz jūtams, ka te ir silti, klimats maigs un patīkams. Popayan tiek uzskatīta par otro skaistāko koloniālās arhitektūras pilsētu Kolumbijā aiz Kartagenas, kas ir slavena Karibu piekrastes kūrvieta. Tiešām - visas fasādes baltas, ēkas stilīgas un labi saglabātas, centrālais laukums dižojas ar simtgadīgiem kokiem. Iesim tagad vakara pastaigā, droši vien, ka patiks.
    Pirmo nedēļu esam pavadījuši ļoti daudzveidīgi, psiholiģiskais nogurums uzkrājies, tāpēc norunājam būt īpaši uzmanīgi cits pret citu sadzīves jautājumos. Mana mamma mēdza stāstīt stāstu no skolas pieredzes: Skolotāja saka trešajai klasei: "Es tagad uz brīdi iziešu, bet jums katram tikmēr jāpieskata viens cilvēks". Klasē izceļas ļembasts, katrs vēlas kādu pieskatīt, bet skolotāja smejas un turpina: "Jūsu uzdevums ir pieskatīt katram sevi". Tā darīt nolemjam arī mēs.
    Read more

  • Day10

    Puracé vulkāns un dzīve ap to

    July 17, 2017 in Colombia ⋅


    Šorīt brokastīs noskaidrojas, ka mums nav vienota dienas plāna. Zandiņa nemaz nezin, ka mēs ar Eļuku esam norunājuši braukt uz Puracé nacionālo parku, kur slejas septiņi vulkāni, un Puracé ir augstākais no tiem. Pa ceļam uz autoostu drusku apmaldāmies, un divi laipni policisti palīdz mums atrast ceļu, pie reizes brīdinot, ka manas staigājamās nūjas izskatās dārgas, un pastāv risks, ka kāds cits tās varētu gribēt.
    Noķert vajadzīgo busiņu nemaz nav tik viegli, jo, uz mūsu iecerēto vietu iet kādi četri reisi dienā. Busiņš izrādās daudz pieredzējis, un mūsu brauciens to apliecina. Kādu stundu braucam pa asfaltētu, bet ļoti līkumotu kalnu ceļu, tad asfalts beidzas, un busiņam ir ko turēt. Divās stundās pārvaram 2000 m augstuma starpību.
    Tad pēkšņi šoferis paziņo, ka mums laiks izkāpt, es painteresējos, kad viņš brauks atbakaļ, bet saņemu atbildi, ka šodien ne. Krustcelēs, kur izkāpjam, kāds vīrs šķiro tikko noraktus kartupeļus un zin stāstīt, ka pēdējais autobuss uz Popayan iet garām trijos pēcpusdienā, uz to arī domājam tēmēt.
    Sākam kāpt augšup, un redzētais atbilst aprakstam līdz sasniedzam ieeju nacionālajā parkā, kur mūs sagaida trīs gausi strādnieki un ēstuves saimniece, kas mūs padzirda ar kafiju, Eļuks izvēlas kokas tēju. Puracé uzkāpt mums nav laika, bet pakāpties augstāk gribas gan.
    Atrodam ceļu augšup caur govju aplokiem, lai redzētu Puracé ainavu. Nolemjam izpētīt, kāda dzīve šai apkārtnē ir govīm. Šeit ir skarbi, pūš auksts vējš un drusku smidzina lietus. Zāle ir pa pusei sausa un ciņi ir stiprā vēja izplucināti, tāpēc secinām, ka piedzimt par govi šeit nozīmē augt stiprai.
    Lai paspētu uz autobusu, kāpjam lejup tā, ka tiekam atpakaļ krustcelēs pulksten 2.15. Satiekam atkal onkuli ar kartupeļiem, noskaidrojas arī, ka no blakus mājiņas namamātes improvizētā kioskā var nopirkt alu un čipšus. Tā te pavadam stundu, vērodami, kā iet dzīve un veidodami attiecības ar cilvēkiem ap mums. Pulksten 3.25 no autobusa ne vēsts, sākam drusku uztraukties. Pēc brīža piestāj Toyota Hylux džips, kam pāri kravaskastei uzvilkts tents, un aicina mūs sēsties iekšā. Paveram tentu, un tur jau sēž seši cilvēki. Liekas neiespējami, bet atpakaļ jātiek. Pirmo ceļa gabalu braucu ar vienu kāju pāri aizmugures bortam, tad 2 sievietes izkāpj un paliek plašāk. Tas gan uz brīdi, jo jau tuvāk pilsētai atkal stājamies, un man blakus iespiežas sieviete ar 3 traukiem silta ēdiena, ko ved uz lielās šosejas pārdošanai. Tā kā viņas kungs paliek stāvus uz kāpšļa, tad divus plastmasas traukus ar siltu pārtiku turam mēs ar Zandiņu. Sieviete saka, ka tas ir viņas darbs katru dienu.
    Īsi pirms iebraukšanas pilsētā šoferis apstājas un savāc samaksu - 70% no autobusa biļetes cenas. Esam atbraukuši stundas laikā un apdzinuši visus transporta līdzekļus, kas mums pabrauca garām, kamēr gaidījām krustcelēs.
    Tā esam mājās jau ap pieciem pēcpusdienā un varam gatavoties vakariņām. Mūsu viesnīcas restorāns ir izslavēts, pat Lonely Planet to iesaka, tāpēc brokastu laikā jau rezervējām galdiņu ar skatu uz debesīm. Pamanīju arī, ka viens restorāna stūris nosaukts par "La Cueva del Vino" jeb vīna alu, ceru uz plašu Dienvidamerikas vīnu izvēli. Salud!
    Read more

You might also know this place by the following names:

Popayán, Popayan, Попаян, پوپایان, PPN, ポパヤン, 포파얀, Popajanas, 波帕扬

Join us:

FindPenguins for iOS FindPenguins for Android

Sign up now