Kenya

До Кенії ми добирались через Амстердам, звідти- 8 годин льоту. Часова зона тут та ж, що й в Україні.
Для Кенії потрібна віза, я її зробила зазделегідь онлайн, Крістоф вирішив подаватись на місці, в аеропорту, що тривало, на диво, значно менше часу, ніж моя перевірка візи.
Перше враження після виходу з аеропорту - тут відносно тихо :) нема цієї какофонії звуків як в Азії. Ми замовили зазделегідь таксі до готелю, тому нас чекали на виході з табличкою з моїм іменем :)
По дорозі поруч пробігали зебри 🙈
Готель наш в Найробі називався "Embassy" ("Посольство"), але, як влучно виразився Крістоф : "Я сумніваюсь, що тут зупиняються дипломати" 😃 Фото відрізнялися від реальності і все було далеко від чистоти і ідеалу, але ми ж знали куди їхали 😀 загалом окей.
Кенія і за розміром, і за чисельністю приблизно така як Україна. В неї одна з найкращих економік в Африці, при цьому 25% недоїдає. А 2,5% живуть в голоді. Ціни - десь як в Середній Європі. Але торгуватись тут треба постійно, це просто елемент культури. Кенія також лідирує в невтішній світовій статистиці ВІЛ. Тут кожен 30-й має цей вірус.
Писемність в великих містах тут майже 100%, але в інших - до 65% людей не відвідувало школи.
Якщо брати столицю - Найробі - то вона виглядає дуже навіть цивілізованою, багато освічених людей, бізнесменів, дорогих авто. Місто розташоване на висоті 1600 м н.м., тому тут нежарко - максимум 23-24 градуси вдень. Але цього достатньо, щоб місцеві носили шапки і зимові куртки. Ну і саме зараз починається високий сезон в Кенії, сезон дощів недавно закінчився.
В перший день ми поїхали в Центр жираф. Там роблять відомі в інтернеті фото з поцілунками з жирафою. Треба сказати, що ці тварини- дуже граційні і елегантні. Вони справді дуже акуратно злизували корм з руки і так само елегантно забирали його з людських ротів 😀 і взагалі, вони дуже красиві. Мішанина динозаврів, корів і верблюдів 😂.
Саме місто не дуже красиве і досить небезпечне, тому в темряві ми не вештались. Взагалі, дивне відчуття, коли на вулиці ми єдині 2 білі людини, тепер розумію, що відчувають темношкірі студенти в Франківську 😀. Діти ззирались, особливо на Крістофа))) по місту в окремих точках розставлені сканери як в аеропорту, для більшої безпеки. Сім-карти тут можна лише з паспортом купити - теж в цілях безпеки. Ми пішли на місцевий ринок, де нас практично обсіли і тикали свої товари в руки, так що ми досить скоро звідти втекли.
Наступного дня ми поїхали в слонячий сиротинець Девіда Шелдріка. Туди я дуже хотіла потрапити, нам показали маленьких (ну як, кг 400) слоненят, які втратили батьків (що, в основному, трапляється через людей), і їм загрожував голод, або ж їх поранили кулями, або ж вони застрягли десь в болоті. Але найчастіше - небезпека голоду і зневоднення через втрату матері і її молока.
Слоненята, в основному 2-річні, тобто - діти. Бо вони живуть десь 60-70 років, як ми, практично. В цьому сиротинці їх годують, виходжують і через декілька років повертають в дику природу. Рейнджери ще якийсь час моніторять слонів після їх повернення в національні парки, і мене особливо розчулило, що врятовані слонихи приходять потім до цих рейнджерських баз, щоб показати людям, які їх врятували, своїх немовлят. В сиротинці існує можливість всиновити слоненя: тобто заплатити певну суму, яка йде на утримання притулку, і отримувати відомості по електронній пошті про свого вихованця. Таким чином ми стали прийомними батьками 2-річної Кіаси :) як нам сказали: ох, вона нечемна дівчинка, як в гарному гуморі - любить кидатись болотом в відвідувачів 😀 тут можна організувати зустріч зі своїм вихованцем, що ми і хотіли зробити, але місця на найближчі 2 тижні, на жаль, не виявилося.
Крім того, в Найробі ми забронювали сафарі на 2 дні в парк Масай Мара, купили місцеву сімку, щоб безпроблемно замовляти убер і я зробила нарощення волосся в стилі афро 😀 як сказала перукарка, тепер я африканська королева 😀 та й місцеві жіночки постійно моєму волоссю компліменти робили)) лиш Крістоф, наче, так і не звик))) але волосся таке тяжке, що недовго мені бути королевою 😁 мене ще там на манікюр хотіли записати, але ні, дякую, в Африці я манікюр робити не буду, особливо, після того як подивилась як його роблять..
Коли ми приїхали на місцевий залізничний вокзал, пройшли 2 рази перевірку багажу сканерами, 1 раз перевірку багажу собаками, 2 рази перевірку квитків і 1 раз перевірку візи. І це ми просто хотіли сісти на потяг в інше місто... а таке враження, ніби літаком в Штати летимо :)Read more