the painted veil

Joined September 2016
  • Day14

    Pandawa beach

    February 4 in Indonesia ⋅ ⛅ 30 °C

    Тут ми справді нічого активного не робили. Крістоф був ще втомлений після хвороби, і я теж дуже розслаблена була для будь-яких вилазок. Тому і фото мало. Плавали, лежали під сонцем, їхали на пляж Пандава, і на інший, біля курортного міста Нуса Дуа, останній нам більше сподобався, але просто таки величезну кількість росіян там не можливо було не почути. Ну і в лікарню раз з'їздили по дорозі на пляж, щоб Крістоф здав аналізи.
    Тут на 5 число було дуже багато резервацій в готелі, бо це китайський Новий рік, а чимало туристів з Китаю. Але як вони святкували, ми особливо і не знаємо, бо рано лягли в той день спати.
    Індонезія наблизилась до кінця, і мені, чесно кажучи, хочеться вже додому (сама в шоці). Звісно, погода тут чудова і це єдине, до чого не хочеться наразі повертатися у Відні. За свіжими фруктами і їх різноманіттям теж сумуватиму до літа :). Але вже тягне назад. Мабуть, 3 тижні було таки більше, ніж достатньо :)
    Read more

  • Explore, what other travelers do in:
  • Day11

    Ubud

    February 1 in Indonesia ⋅ ⛅ 27 °C

    Це місто дуже всі розхвалювали, тому ми теж сюди поїхали. І це було хорошою ідеєю. Забігаючи наперед, тут дуже багато різного можна робити, тому в Убуді справді можна лишитись на досить довго, але в кінці я скучила вже за водою :) бо Убуд знаходиться трохи далі від пляжів. Зате тут більше видно унікальну культуру балійців.
    Спочатку ми насправді займались більше здоров'ям Крістофа. В нього була висока температура, ще декілька симптомів, і оскільки мені це менше подібно було на малярію і більше на гарячку Денге або Чікунгунья, ми вирішили перевірити що це насправді, щоб даремно не ковтати протималярійні засоби. Після відвідин медичного центру виявилось, що це таки лихоманка Денге, яку Крістоф, ймовірно, підхопив у Ґілі Ейр (через укус москіта). На Балі це велика рідкість. І взагалі в Індонезії в принципі. Вакцин від неї нема, ліків теж, тому терапія - лише рясне пиття, ліжковий режим і парацетамол при потребі. Ну і я особливо зважала, бо той самий комар, що кусає Крістофа, а потім мене, може передати мені цей вірус. Оскільки Крістофу потрохи ставало краще, але він лише міг лежати в кімнаті і був дуже змучений, на різні активності ходила я одна. Серед них - мавпячий ліс. Як можна здогадатися, це джунглі, в яких живе величезна кількість мавп. Їх справді тут багато! Вони можуть залізти на людей, красти якісь речі, і навіть дряпнути чи куснути. Словом, досить наглі :) і не бояться людей зовсім. Це, швидше, я їх остерігалась 😀.
    Цього ж дня пішла також на "кечак - танець вогню і трансу". Кечак - це традиційний балійський індуїстський танець, який проводять в одному з храмів, він виглядає наче вистава і найчастіше представляє собою уривок з Рамаяни. Навколо вогнища сидить чоловічий хор, який робить різні звуки (по типу бітбоксу:) ), в такт серцевому ритму. А в центрі, танцюристи показують події з Рамаяни. Дуже незвично і цікаво це все виглядало.
    Наступного дня я взяла місцевого гіда, з яким поїхала на екскурсію. Він сам закінчив факультет філософії та культурології, тому розповідав про дуже багато цікавих речей не лише стосовно об'єктів, до яких ми прямували, але й в загальному стосовно балійської культури, релігії (чи, як він її називає, філософії), мови, ставлення до життя і т.д. Дуже багато почерпнула від нього насправді. Перша наша зупинка - храм Тірта Емпул. Тут я планувала пройти обряд очищення (від гріхів). Гід попередив мене, що в цей день буде багато місцевих, бо це день повного місяця, саме тоді найчастіше місцеві ходять очищатись. А оскільки цей храм в цьому плані один з найважливіших на Балі, то тут точно буде немало людей. І це була правда. В чому суть очищення: на території храму є 3 басейни. Перший - для фізичного очищення. Тут треба підійти до кожного з джерел води, і омитись під ним. Кожне джерело відповідає за певний орган чи систему орагнів в тілі. В другому басейні відбувається духовне очищення, тут треба пробачити себе. Тому що тут вірять, що перед тим як очиститись від гріхів, треба спершу пробачити себе за це. І третій басейн називається басейн святого храму, де відбувається остаточне очищення.
    Спочатку всі повинні одягти сухий саронг (балійське слово для сарі), бо лише в ньому можна ходити по території храму. Якщо людина хоче очиститись, мусить взяти додатково інший саронг - саме в ньому необхідно заходити в басейн. Його я просто одягла на купальник. Мені пощастило, людей було ще не дуже багато, тож я недовго чекала. Проте буквально через годину людей суттєво побільшало. Іноземців було мало, в основному місцеві. В басейні плавало чимало великих і малих риб :) це був однозначно дуже цікавий досвід. І треба сказати, що наявність людини, яка тобі все розказує при цьому, робить це досвід значно цікавішим і осмисленішим. Потім ми поїхали на кавову плантацію, де, в тому числі, роблять відому каву копі лувак - найдорожчу у світі. Її я вже раз пробувала - в Белграді. Але походить ця кава саме з Балі, бо тільки тут є тваринки - лувак, завдяки яким вдається добувати цю каву. Вони вибирають лише найкращі і найстигліші кавові боби, їдять їх, відповідно, проводиться ферментативна обробка цих бобів в шлунково-кишковому тракті луваків, і боби, неперетравлені, виходять назовні. Люди ці боби знаходять, очищують, висушують, обсмажують, перемелюють і таким чином отримують найдорожчу каву в світі 😀 маленький пакуночок (на 10 чашок кави) я купила додому :) Крім того, на плантації я спробувала різні види кави (балійська, копі лувак, балійська кокосова, балійська ванільна, балійська жень-шень кава, мокка), какао, чаю (пряний, імбирний, лемонграс, мангостановий, пандановий і каркаде) і шоколаду (темний, імбирний, чилі, апельсиновий, зі смаком кориці, капучіно). Остання зупинка була на рисових полях. Як я вже писала, в Убуді можна робити чимало речей, але ми вирішили рухатись далі на південь до пляжів:) Хоча тут мені справді сподобалось.
    Read more

  • Day9

    Canggu

    January 30 in Indonesia ⋅ ☀️ 32 °C

    Ось ми знову на Балі, в містечку Чангу. Тут ми осіли на 2 дні, поруч з океаном, щоб накупатись. Дуже накупатись через гігантські хвилі не вийшло))) мене викидало десятки разів на берег, а в номер я принесла напевно половину піску з пляжу 😀 Балі - справді рай для серферів. Тут практично нема пляжів для спокійного плавання, всюди величезні хвилі, тому в воді і видно тільки людей з бордами. Ми хоч і хотіли теж посерфити, але пізніше, не відразу рісля дайвінгу, тому тут я читала на пляжі і милувалась заходом сонця. А наступного дня вже вирішила залишитись коло басейну, де таки вдалось поплавати :) помедитувати, сходити на масаж і на йогу. Йога тут, до речі, мені дуже сподобалась. Можливо, продовжу в Австрії :)Read more

  • Day3

    Gili Air

    January 24 in Indonesia ⋅ 🌬 28 °C

    Наступна зупинка - острів неподалік Балі, точніше, неподалік іншого острова Ломбок. Острови Ґілі популярні серед бекпекерів. Їх всього 3: найбільший острів Ґілі Траванган, або Ґілі Ті, який славиться гучними вечірками, Ґілі Мено, повна протилежність попередньому, маленький, дуже спокійний і романтичний, який передусім користується популярністю у парочок на медовому місяці, і Ґілі Ейр - мікс перших двох. В цій місцевості дуже класно дайвити, саме тому ми сюди поїхали, за рекомендацією наших друзів. І скажу відразу - не прогадали.
    Загалом добиратися від Балі туди нескладно - швидкісний катер буде на місці за 1,5 години. Але вийшло не так, як гадалось, і дорога вийшла майже в 10 (!!!) разів довшою. Справа в тому, що через негоду і великі хвилі, влада скасувала поїздки швидкісними катерами протягом наступних 5 днів. Тож добратися до острова можна було або повільним катером, або літаком до Ломбока, а звідти таксі до порту, а звідти катером до Ґілі Ейр. Нам сказали, що повільний катер пливе 8 годин від Балі прямо до Ґілі Ейр. Другий варіант літаком був би коротшим, але втомливішим. Тож ми вирішили їхати човном. Оце була наша помилка :) Насправді човен плив не до Ґілі Ейр, а до Ломбока, про що ми дізнались вже при швартуванні в Ломбоці. Дорога сюди зайняла близько 10 годин замість обіцяних 8. В Ломбоці нас підібрали і доставили до порту. Лило в той момент як з відра, і те, що ми були в машині, нас не врятувало - там лило зі всіх щілин. Щоб добратися в той же день, нам сказали доплатити за катер, бо через погоду багатьма катерами вже неможливо добратися з порту до нашого острова. А в самому порті, оскільки ми виявились єдиними, хто на той момент мусив їхати на острів Ґілі Ейр (решта їхали на острів Ґілі Ті) і водій не хотів брати лиш двох людей, нам знову довелось доплатити. Десь коло 22 вечора дойшли до дайверської бази на Ґілі Ейр, будучи вже майже 15 годин в дорозі... Шлях, який цілком реально пройти за 1,5 години... Оскільки ми їх про наше довге добиранння попередили, нас були дуже раді бачити і думали, що ми вже в той день не доберемось.
    Наступного дня Крістоф пішов на фан-дайвінг, а я лишилась на базі, отримала навчальні матеріали і мала ще подивитись навчальний фільм - в рамках курсу open water diving, щоб стати сертифікованим дайвером і могти пірнати на глибину до 18 метрів.
    Наступного дня я провела майже цілий день зі спорядженням в басейні, де ми з інструктором (повезло, ми були лише вдвох) проходили всі необхідні навички. Одну з найважливіших я ніяк не могла освоїти - це зняти маску під водою. Через страх. Було дуже некомфортно без маски, крім того, я відразу починала дихати носом. Ми часто намагались освоїти цю навичку, але мені ніяк не вдавалось. Поки інструктор в передостанній день не сказав мені, що без цього вміння він мене не сертифікує, і що я мушу подолати цей страх. Зрештою, нарешті я це зробила - спершу в басейні, а потім і в морі.
    Наступні 2 дні ми багато дайвили, тому дуже швидко втомлювались. Крістоф теж проходив курс, але просунутіший - Rescue Diving - порятунок під час дайвінгу. В кінці склали тести, виконали всі навички і нас обох сертифікували :) в останній день на острові ми вирішили все ж знову подайвити, Крістоф- просто, а я типу як пройшла заодно спеціальність Дайвінг на глибині, яка потрібна для того, щоб пройти наступний дайвінг-курс, і щоб могти плавати на глибині до 30 метрів. І це був найкрутіший дайвінг на острові! Ми бачили дуже багато гігантських черепах, одна навіть підплила збоку до Крістофа і випадково зіштовхнулась головою з його головою, і я так сміялась в цей момент, що, напевно, витратила в цю мить купу кисню 😆
    Тут, як і в Семіньяці, ми ходили на масаж. Поставили за ціль регулярно це робити протягом відпочинку. Але в основному дайвили, вчились, спілкувались з іншими дайверами.
    На острові дуже багато котів. Майже всі чомусь з наче обрізаними хвостами.
    А ще тут неймовірні заходи сонця.
    Загалом Ґілі Ейр дуже милий. Дуже мало туристів - все ж несезон. Багато затишних місць. Всі люди там якісь такі життєрадісні, усміхнені, щасливі. На острові справді перманентне відчуття спокою, радості і щастя. Місцеві кажуть: а чому ні? Ми ж живемо в раю. І справді, наче свій маленький рай. Індонезійці неймовірно привітні. Вони весь час усміхаються, дуже стараються догодити, їх завжди цікавить звідки ти і як тебе звати. І яка в тебе погода вдома, десь там далеко звідси. Ми вже жартували, що заберемо собі когось з них додому 😀 тут, на відміну від більшості південноамериканських країн, відчуття повної безпеки і впевненості, що нічого ні з тобою, ні з твоїми речима не станеться. Люди тут нереально милі, щирі, відкриті та доброзичливі. Нам навіть не хотілось покидати цей їх маленький рай...
    Read more

  • Day1

    Seminyak

    January 22 in Indonesia ⋅ 🌧 30 °C

    Політ тривав близько 9 годин з Відня до Бангкоку. Для профілактики джетлегу взяла з собою легкий снодійний засіб, тож в літаку спала як немовля, поки не розбудила турбулентність, а потім сніданок. В величезному тайському аеропорту було 3 години на пересадку, поруч, в основному, чекали індуси, ну і чимало білих туристів теж. Звідси до головного аеропорту Балі - Денпасар - летіти ще 5 годин. Цього разу вперше летіла отаким от двоповерховим літаком. Треба сказати, що при взльоті і приземленні вага літака була досить відчутною.
    Вперше довелось летіти тайськими авіалініями - загалом досить непогані враження.
    Аеропорт Денпасар дуже відрізняється від інших, бачених мною, аеропортів. Все в азіатському стилі, застелено коврами.
    Перша наша зупинка в Індонезії - Семіньяк. Маленьке містечко на березі океану, де ми перші 2 дні просто відходили від зміни часового поясу і пристосовувались до місцевого побуту.
    На вулиці стабільно 30 градусів, в воді - 29 :) і деколи опади - все ж зараз сезон дощів.
    Все навколо дуже незвично і ново.
    Індонезійці переважно мусульмани, але на Балі - більшість - індуїсти. Тому співи з мечеті будили нас о 4 ранку лише на острові Ґілі Ейр 😀, на Балі ні)))
    Отак ми опинились в країні вулканів.
    Read more

  • Day138

    Iguazu falls

    January 21, 2017 in Argentina ⋅ ⛅ 31 °C

    Аргентинці вечеряють дуже пізно. Кафе набиваються лише десь о 22:30-23:00. До чого це я - їдучи в автобусі з Кордови до Пуерто Іґуасу і думаючи, що кілька печенюшок і чай в 17 годині і було нашою вечерею, я вже майже засинаю, як включають світло - несуть вечерю! На годиннику, на хвилиночку, 23:15 😂 Поївши, частина людей заснула і проспала вино і шампанське, яке подали в 00:15 😂 А ще пізніше порозносили зубні щітку і пасту і поклали їх на вже сплячих пасажирів 😄
    Нарешті ми приїхали, тривала поїздка 22 години. Відразу відчулось інакше повітря - значно вища вологість, від чого здається ще спекотніше, ніж нам було до того. Цього ж дня ми пішли до "Трьох кордонів". В інтернеті їх часто вносять до найгарніших і найнезвичніших кордонів між країнами. Це природній кордон, розділений рікою, між Аргентиною, Бразилією і Парагваєм. І ти вже по ту сторону ріки бачиш місцевих, а на стороні Парагваю навіть вже видно наступне велике місто. Кордони, правда, красивіші на фото, зроблених з вертольоту, але було тим не менше цікаво таке спостерігати 🙄 Тут був ще дуже красивий захід сонця, я вперше побачила як сонце раптово засвітило в товщу хмар і вони різко стали рожеві. Наче хтось світло ввімкнув. Ввечері на оглядовому майданчику були навіть танцюючі голограми, що відбивались на воді фонтану. В бразильців теж якесь дійство відбувалось: словом, кожна країна хоче випендритись і показати, що на їх стороні краще 😁 Тільки Парагвай спав 😁
    Наступного дня ми поїхали до водоспадів Іґуасу - те, заради чого подолали таку довгу дорогу. Взагалі, вони входять до комплексу величезного національного парку, в якому, крім них, ще багато цікавого. Автобус, який туди їздить, вхід в національний парк - зовсім недешеві, їжа і напої на його території теж, і на фоні цього - ПОВНО відвідувачів. Це все нагадало мені Мачу Пікчу. Правда, там було все більш організовано. І людей значно менше - от за що я люблю низький сезон. Він якраз був тоді в Перу, відповідно, не було цих нереальних натовпів. А тут пік високого сезону. Та ще й вихідний день 😒😞
    Територія національного парку - це джунглі. Тому побачити диких тварин тут - не проблема. Що, в принципі, мене дуже здивувало, бо, коли ми були в перуанських джунглях, ми цих тварин шукали і вдень, і вночі, буквально. А тут повно шуму від поїздів, вертольотів (вони літають над кордоном, бо водоспади розташовані якраз на кордоні Аргентини і Бразилії), людей, а їх все одно купа вилазить з тих нетрів! Напевно, якщо зайти вглиб, то побачити весь спектр диких тварин взагалі не проблема)) Найчастіше видно було мавп, здоровенних ящірок і ще одних тварин - не знаю як вони називаються - дивіться фото. Якраз ці тваринки бродили повсюди і випрошували їжу - чисто як дворові собаки)) В воді плавали ще величезні соми і інші рибки, які на сонці виблискували, наче металеві пластини з золота.
    Хоча ми провели в парку півдня, ми зовсім не побачили всього, що хотіли - надто він великий. Але водоспади з кількох різних точок побачили... Коли Елеонора Рузвельт приїхала в свій час до Іґуасу, вона сказала: "Бідна Ніагара". Крістоф теж підтвердив: Іґуасу значно вражаючіші і гарніші! Сказав, шо мені навіть не треба їхати, щоб побачити Ніагару)) Тут справді дуже красиво! І надзвичайне відчуття, коли нарешті бачиш їх! Сила і кількість води - неймовірна! І так заворожує, не можеш перестати дивитись... Надзвичайно.
    На аргентинській стороні водоспадів більше і підступитись можна дуже близько, але оглядовий майданчик на бразильській - вище, тому звідти оглядовіше можна побачити водоспади, але там загалом менше є що робити. Ми були лише на аргентинському боці, але мені тут дуже сподобалось!
    Пишу вже з Буенос-Айреса, нашої останньої зупинки в Аргентині. На цей тиждень ми оселились тут.
    Read more

  • Day135

    Córdoba

    January 18, 2017 in Argentina ⋅ ☀️ 31 °C

    Кордова (чи Кордоба) - друге найбільше місто в Аргентині. Тут багато університетів, наукових установ, історичних старовинних будівель, театрів та інших культурних закладів. Тому вже цим місто мені сподобалось 😊 Через велику кількість студентів це одне з наймолодших по населенню і "найживіших" міст Південної Америки. Довгий час, ще як не було Буенос-Айреса, воно було найбільшим і найважливішим містом країни. Тому зараз між цими двома містами постійно конкуренція у всьому.
    Температура повітря тут сягала 40 градусів. Але це, виявляється, ще нічого - портьє в будинку, в якому ми жили, розповідав, що зовсім на півночі країни, звідки він родом, температура зараз 54 градуси!!!
    Поселились ми в домі дуже привітного Хуліо. Правда, за весь час бачили ми його один раз 5 хвилин - в нас не співпадали графіки 😁 Тож було враження, ніби ми не кімнату, а всю квартиру зняли)) В нього ми і речі попрали, і я була в шоці, що вони сохли просто на очах, поки я їх розвішувала на балконі! І за годину все було сухе!
    В перший день в цьому місті Крістоф пішов на стадіон, а я в музеї 😁 На тому стадіоні просто на Чемпіонаті світу збірна Австрії перший і єдиний раз в своїй історії перемогла збірну Німеччини, тож це чуть не священне місце для австрійців 😃 Працівник на стадіоні казав, що сюди чимало австрійців приходять - Мекка для Австрії 😂 І Крістоф сказав, що його вдома просто не зрозуміють, якщо він був в Кордові і не пішов на стадіон)))
    Я ж хотіла в музеї, заодно і спеку там перебути. Крім того, це якраз була середа, коли вхід у всі музеї міста безплатний. Але вони всі виявились зачиненими з 13 до 18 😔 Тож пішла роздивлятись місто, а ввечері повернулась знову до музеїв. Там познайомилась з австралійкою і буенос-айресцем, бо ми, оскільки музеї були поруч, як і деякі інші відвідувачі, з одного просто перекочували в інший, і нам це стало кумедним 😁
    Мені подобається, що в цьому місті створили чудові зони відпочинку для населення, куди можна прийти, коли втомишся від урбаністичного середовища - там фонтани (часто і "танцюючі"), парки, цікаві інсталяції і виставки, кафе - така собі оаза в великому місті, це дуже розслабляє. Ще в таких місцях, а також на автобусних зупинках є безкоштовний вай-фай. До речі, щодо автобуса: одного разу, коли ми в ньому їхали, то жінка, сівши перед нами, просто привіталась і спитала як в нас справи. Я думала, вона хоче далі щось спитати, сказати чи попросити. Але ні, просто: "Hola chicos, que tal?". Така приємність.
    Наступного дня ми поїхали в Музей Че Гевари, що знаходиться в містечку Альта Ґрасія за годину їзди від Кордови. Це не тільки музей, це і його дім в час дитинства і юності, який влада міста викупила і перетворила на музей, і це, як на мене, значно підвищувало його цінність. Всередині дуже багато оригінальних речей, сам будинок досить просторий і гарний, з подвір'ям позаду. Його навіть років 15 тому відвідали Кастро і Чавес. Музей справді дає хорошу картину про життя і діяльність Че. Всередині багато фотографій. Дивлячись на них, бачиш яка ж це красива була родина: він, його батьки, брати і сестра. Мама Ґевари до старості залишалась гарною. І як багато він встиг зробити і скільки наподорожуватись за своє коротке життя.
    Блукаючи отак по будинку, уявляла, як він тут вчився, грався, бігав. Дім так передає всю цю атмосферу. Ванна кімната чи кухня майже такі ж, якими їх бачив Ернестіто, коли там жив. Район, де розташований дім, виглядає дуже багатим. Тут дуже гарні доглянуті будинки і дороги. Недалеко від музею розташований ще один будинок, в якому недовго жила сім'я Че - він виглядає абсолютно так само, як на фотографіях 30-х років! Його зовсім не реставровували і зараз там живе з вигляду бідна сім'я (мабуть, єдина така в тому районі), на території будинку брудно, чимало сміття і звідти дуже воняло. А поруч горда вивіска про те, що Че тут жив... Шкода, що так 😔 Музей загалом залишив дуже багато вражень і роздумів після себе.
    В Кордові ми скуштували ще відомий аргентинський стейк! Я не знаю як вони його таким м'якеньким і соковитим роблять, але це дууууже смачно!
    А ще в Аргентині, кажуть, найкраще джелато в Південній Америці 😊 Що мене, в принципі, зовсім не дивує 😁
    Далі ми плануємо побачити одне з найбільш вражаючих природних чудес у світі! Всього 21 година в автобусі і ми там 😃
    Read more

  • Day132

    Mendoza

    January 15, 2017 in Argentina ⋅ ☀️ 28 °C

    Аргентинців було чути вже в автобусі, яким ми їхали до кордону)) Оскільки чверть населення цієї країни - потомки італійців, то італійський темперамент тут відчувся відразу)) Спереду сиділи жінки, а ззаду переважно чоловіки, і тільки водій поніс їжу і напої назад, як жінки здійняли ґвалт))) Тож водій повернувся наперед і почав роздавати снеки спершу жіночкам 😁 Хтось потім ще траву закурив 😁 Нагадаю, ми їдемо до кордону 😅
    Сам кордон проходили довго... Все разом зайняло по часу близько 7 годин, прямо як українсько-польський. Єдине, що наш автобус чекав майже всю ніч, тож весь цей час ми спали і це було не так виснажливо. Найвеселіше, що, отримавши на в'їзді в Чилі два штампи про в'їзд, я не отримала жодного про виїзд 😅 Вони просто все занесли в систему, не штампуючи. І отак на ранок Аргентина зустріла нас бадьорим "бонджорно" від одного з пасажирів 😀
    Ця країна на початку 20 століття була однією з найбагатших в світі. Сюди приїжджали мільйонами імігранти, передусім італійці та іспанці, інші європейці. Після другої світової до влади прийшов президент, який провадив жорсткий контроль над країною і дуже обмежив міжнародну торгівлю, що, зрештою, призвело до сильного удару по економіці. На додачу у 80-х Аргентина ще вирішила захопити Фолклендські острови, які належали Британії. Але Тетчер це пробачати не збиралась, тож скоро острови повернулись назад. Аргентина ще досі тисне на Британію щодо мирної передачі їй цієї території. Притому що рідна мова островитян - англійська (там живуть вихідці з Великобританії) і інтересу щодо приєднання до Аргентини вони не висловлюють. Хоч ООН вважає теж, що територія має належати Аргентині. Зрештою, напочатку 21 століття криза досягла свого апогею: держава була майже банкротом, інфляція, безробіття, борги були величезними. Але потім наступні президенти почали поступово все налагоджувати: економіка росла, з'явилась якась стабільність. Зараз президентом став колишній мер Буенос-Айреса, який одразу почав вдало проводити економічні зміни, ще рік тому песо не важив нічого, і на чорному ринку його можна було придбати за дуже вигідним курсом (що для туристів незле 😄), зараз же ситуація врегулювалась. Тепер Аргентина має досить сильну економіку, хоч на ноги повністю ще не встала. Третина аргентинців все ще живе в бідності.
    Щодо індіанців - їх взагалі не видно, адже їх тут менше 1%, та й ті живуть в Патагонії. Тут навіть метисів небагато, переважно біле населення. Навіть світловолосих чимало.
    Ще декілька фактів: тут знаходиться як найвища, так і найнижча точка Південної Америки. Че Гевара - аргентинець. А ще тут дуже поширене мате - аргентинці обожнюють цей чай і всюди носять його з собою - на пікніки, на роботу - видно по термосах в руках)))
    Їх іспанська має купу особливостей. Вона подібна на італійську - італійські слова, вимова, навіть жестикуляція))) Деякі слова вимовляються зовсім інакше, тож для нас розуміти навіть ті слова, що знаємо, часом важко. Деколи взагалі не розуміємо що вони говорять. Так було і в Чилі. Після Болівії щось пішло не так 😀
    В Аргентині я відчула втому, оскільки досі наша подорож була досить таки інтенсивною. Крістоф ще в Чилі відчув, що втомився. Тож ми вирішили нікуди тут не поспішати і відвідати краще менше місць, але довше часу побути в кожному з них. Тому за перший тиждень в Аргентині ми відвідаємо 3 міста, а за другий - одне (бо в Буенос-Айрес на менше часу, думаю, навіть не варто їхати). І це таки йде на користь: відчуваєш знову приплив сил.
    Першим містом на нашому шляху стала Мендоса. Це центр виноробства в Аргентині: тут близько 1100 фабрик з виробництва вина! Вони продукують 75% всього вина в країні. Це дуже сухий пустельний регіон, хоч по місту так і не скажеш - купа зелені - через хорошу систему водоооснащення. Тут було дуже спекотно, на вулицях вдень нікого немає, всі виходять десь лиш в 19 годині - лиш тоді стає трішки легше. Тому сієста - це норма. З 13 до 18 практично все закрите. А після 18 знову відчиняються, тож десь лиш в 20 годині помічаєш, що це взагалі-то густонаселене місто)) Січень в цих регіонах взагалі найспекотніший, тому в багатьох установах на цей місяць навіть особливий графік. В нас кожен день близько 37 градусів, воду п'ємо як слони))) А в Буенос-Айресі через високу вологість взагалі буде ще важче переносити спеку. Проте перед приїздом в морозний український лютий я не проти трохи тут постраждати 😄
    Саме тут, неподалік Мендоси, розташована найвища точка на континенті (і найвища в світі, крім Гімалаїв). І взагалі, тут видно сніжні вершини гір, які біліють навколо міста, і це так контрастує з цією спекою.
    В Мендосі ми спробували аргентинське вино - найвідоміший його сорт мальбек - воно дуже легко п'ється, але має дещо вищий градус, ніж інші вина зазвичай. Ну і ще ми тут пішли на винний тур в найближчу долину, де виробляють вино. Там розповідали про технологію виробництва і частували різними сортами свого вина. Всього відвідали 3 виноробні і 1 оливкову фабрику. Тут ще вперше почула про природньо солодке вино, яке роблять з певного солодкого сорту винограду, не додаючи ні грама цукру. І воно дуже смачне, не порівняти з поцукрованими винами, дуже легко п'ється і має зовсім невеликий процент алкоголю - саме для літа 😊
    Read more

  • Day129

    Valparaiso & Viña del Mar

    January 12, 2017 in Chile ⋅ ☀️ 18 °C

    Вальпараісо - дуже альтернативне місто)) Його називають культурною столицею Чилі - воно богемсько-мистецьке, повсюди стріт-арт, яким воно славиться, на лавочках сидять рокери)) Це ще й портове місто, яке чимось нагадує нашу Одесу, чимось хорватську Рієку і чимось португальське Порту))) Раніше цей порт був дуже важливий, але після відкриття Панамського каналу його значимість зменшилась.
    Взагалі тут своя атмосфера)) Зовсім інакша, ніж в тих чилійських містах, що ми бачили)) Приїхали ми сюди ввечері, і я, не передчувавши біди, думала лягти собі спати по приїзду. Але не тут то було. Хазяїн квартири чесно написав на сайті, що зазвичай по п'ятницях з 19 до 22 в сусідній кімнаті проводяться репетиції рок-групи. Але в п'ятницю ми собі й так планували в цей час гуляти, а приїхали сюди в четвер. О 21 годині. Квартиру в будинку ми знайшли легко: по оглушуючій музиці. Хазяїн попередив, що він не в місті, тож в квартирі буде хтось інший. Ми стукали-стукали - без толку, нас не чути, тож просто зайшли) Всередині на нас ніхто не звернув уваги і показувати нашу кімнату теж ніхто не побіг, ну та й фіг з ним, ми її самі знайшли)) Я така думаю, ще годину відіграють - і до побачення. Але ні. Репетиція тривала до 12 ночі. І це не просто рок-музика, це жесть якась, а не музика. Я зняла відео 😂😅😣😖🤕 З вулиці через нещільність вікон теж жива музика грала, що разом з музикою з сусідньої кімнати створювало незабутню нічну какофонію)) Ну, не завжди ж щастить з житлом)))
    Вальпараісо розташоване на багатьох пагорбах, з кожного відкривається свій вид на місто, кожен з них має купу яскравих муралів. Ті пагорби, які ми відвідали, були дуже гарні! До них ще ведуть фунікулери, яким 100 років і більше і які теж є візиткою міста. Тут вперше в Південній Америці побачили тролейбуси))) Ще й травмаї їздять)) А ще, хоч в Чилі це вже звично, але тут було особливо помітно, пари в парку чи на пляжі абсолютно не соромляться своїх почуттів, хоча мені їм часом хотілось сказати: "Зніміть кімнату")) І хоч Європа не настільки строгокатолицька, як багато південноамериканських країн, але такого я і там не бачила))) Та й Чилі загалом в культурному плані все більше стає відкритою країною, особливо порівнюючи з попередніми американськими державами.
    Трамваєм ми поїхали в сусіднє місто - Вінья дель Мар. Це було всього лиш 10-15 хвилин їзди, але перед нами відкрилось абсолютно інакше місто, порівнюючи з Вальпараісо. Охайне, чисте, дуже впорядковане. І не дивно - це найпопулярніший курорт Чилі, сюди влітку часто приїжджають на вихідні жителі столиці і багато аргентинців. Дуже місто ми не дивились, а пішли на пляж: вода, як нам і обіцяли, тут відчутно холодніша! По факту 15 градусів, лише на 1 градус холодніше, ніж в Ла Серені, але відчувалось наче на 2-3! Я ледве зайшла в воду, хвилі були величезні і вода була не дуже чиста, тому в Ла Серені мені значно більше сподобалось. Пляж був повністю запакований людьми. Більшість з них лише лежала під сонцем і ще частина стояла на березі у воді по коліно))) Небагато людей тут плавало)) До речі, цікаво, що, як і в нас більшість людей думає, що вода влітку завжди тепла, так і більшість чилійців думає, що вода буває лише холодна. Скільки вони втрачають 😂
    Щодо вина - нам воно тут сподобалось! І ще тут дуже поширені морепродукти - суші продаються практично як фаст-фуд))) Посеред вулиці і дешево)))
    Отакий був наш тиждень в Чилі. На черзі - Аргентина.
    Read more

  • Day128

    Santiago

    January 11, 2017 in Chile ⋅ ☀️ 26 °C

    Сантьяго - столиця Чилі, стратегічно розташована в центральній частині країни. Взимку (коли в нас літо) звідси - 1 годину до лижних курортів і 2 години до океану - в один день можна спокійно і на лижах покататись, і в Тихому океані поплавати (але хіба загартовані або в товстому неопреновому костюмі). Місто свого часу дуже розрослось, тепер воно має чимало новобудов, в тому числі хмарочосів, найвищу будівлю на континенті (вона, проте, не така вже й висока - 300 метрів, 64 поверхи) і приблизно 7-мільйонне населення, тож в столиці проживає 40% всього населення країни. Тут ми поселились в квартирі Франциско, який сам з Патагонії, від нього дізнались багато цікавих речей про країну і особливо її історію.
    Сантьяго не є цікавим містом з архітектурної точки зору, але нам воно сподобалось: дуже живе, сучасне. Але неймовірно жарко - 36 градусів тепла! Оскільки після Ла Серени ми обгоріли, то така спека була досить неприємною для шкіри. Але коли чула про морози -20 в Україні, то тішилась цій спеці 😜
    Головна вулиця мені тут була дуже схожа на Хрещатик - теж дуже широка і будинки мали схожу архітектуру, хоча й не таку гарну як в Києві. Тут ще стояв на товстому стовпі гігантський прапор Чилі! Більшого прапору ми обоє ще не бачили, він, певно, з 2 тонни важить)) Ще ми забрались на пагорб, звідки був гарний вид на місто, звідти було видно і найвищу будівлю Південної Америки. А ввечері пішли гуляти разом з Франциско і знайомим Крістофа, американцем Джої, який теж в цей час приїхав в Сантьяго. І було страшенно весело 😆 Напевно найвеселіший наш вечір в Америці))) Особливо смішно було обговорювати наш досвід в різних країнах цього континенту))
    Наступного дня ми ще пішли на центральний ринок. Він був в критому приміщенні і всі всередині якраз зачиняли свої магазини і кафе, а зовні він взагалі був вже зачинений, але нас якийсь продавець все таки пропустив, коли побачив, що ми, як коти, коло того ринку ходимо))) Поїсти ще там можна було, тож ми замовили страву, про смакоту якої були наслухані і, кажуть, вона є лише в Чилі - сантойя - щось типу величезного крабу. Це справді дуже смачно! 😍
    Read more

Never miss updates of the painted veil with our app:

FindPenguins for iOS FindPenguins for Android