Додому: Амальфі. Найгарніша дорога ЄС

Зранку я вирішила заколисати Альму у слінгу, аби ми могли піти прогулятися навколо озера. Ранкове проміння поступово розігнало нічний холод, і знову настала спека. З вовняного комбінезону ми перевдягли Альму у футболку.

Озеро виявилося забрудненим, вода була покрита райдужною оболонкою. А навколо – масивні охайні вілли з пишними садами. Біля однієї з них з-за запаркованої машини вискочила зграя собак, і одна із них схопила Момо за хвіст. Ми з Марком кинулися з гарчанням на цих псів, і вони відпустили Момо. Альма прокинулась, перелякавшись галасу. Собаки не відступали. Марк схопив поліно з кладки дров, і вони розбіглися. На крик вийшла старенька жіночка, і від неї ми дізналися, що це вуличні собаки, «комунальні», як вона це назвала, і вони усім тут створюють проблеми.

З Момо усе було в порядку. Мені насилу вдалося заспокоїти Альму та знову заколисати її. Після її сну ми вирушили в бік узбережжя Амальфі.

Звернувши з автобану у Салерно та насилу продравшись крізь хаотичний рух містечка, ми виїхали на одну з найгарніших доріг світу.

Перед очима розвернувся настільки мальовничий пейзаж, що я іноді забувала дихати. Круті скелі, вкриті пишною зеленню та яскравими квітами, смарагдове море, повітря персикового кольору від променів вечірнього сонця. Праворуч та ліворуч від дороги були розбиті виноградники, які терасами спускались вниз до моря та підіймались вгору до верхівок скель. Милі старовинні містечка одне за одним, як намистини наниназані на узбережжя.

В один момент ми повернулись одне до одного і сказали одночасно: «Це було найгарніше з усього, що ми бачили за усю нашу подорож!»

На обід ми зупинились в Атрані, крихітному містечку, затиснутому між скелями та морем. Марк з Момо пішли замовляти їжу, я лишилась на пляжі колисати Альму. Вона спати не могла від перезбудження новим оточенням, тому ми просто спостерігали за маленьким рибалкою. На вид років пʼяти, він вийшов з міста та діловито попрямував крізь пляж до причалу, де розклав усі свої рибальські штучки та почав рибалити. Час від часу до нього підходили офіціанти з ресторану поруч побалакати.

Ми пішли з не сплячою Альмою в піцерію до Марка та Момо. Пообідавши, ми вирушили далі. Я допомогла Альмі заснути в машині.

А ми все їхали вздовж узбережжя Амальфі, не вірячи своїм очам. Вздовж вузенької дороги стояли припарковані на відстані 1 см від скель машини – це ж яка майстерність водія потрібна! Та й взагалі, що за надлюдські сили були необхідні для побудови цієї дороги, видовбаної зі скель та крізь скелі! Я усе намагалась зрозуміти, як це – жити на вертикалі: парковка для машини на рівні дороги, саме житло на рівень нижче, а сад – на кількох рівнях.

Десь не доїжджаючи до Сорренто ми звернули в бік Помпеїв. Вже за темно приїхали на кемпінг, який заздалегідь обрав Марк. Поки Марк розгортав ліжко, я поклала Альму на її ігровий килимок під апельсиновими деревами. А вона хлоп! – і поповзла! Повноцінно, різними ніжками та ручками вперед! Я так рада була, що аж сльози накотились. Незважаючи на те, що вона так багато в автокріслі сидить, розвиток йде своїм шляхом. Такі новини.Leer más