Indonesia

January - February 2019
Вперше в Південно-Східній Азії
  • 5footprints
  • 1countries
  • 19days
  • 17photos
  • 0videos
  • 274kilometers
  • Day 1

    Seminyak

    January 22, 2019 in Indonesia ⋅ 🌧 30 °C

    Політ тривав близько 9 годин з Відня до Бангкоку. Для профілактики джетлегу взяла з собою легкий снодійний засіб, тож в літаку спала як немовля, поки не розбудила турбулентність, а потім сніданок. В величезному тайському аеропорту було 3 години на пересадку, поруч, в основному, чекали індуси, ну і чимало білих туристів теж. Звідси до головного аеропорту Балі - Денпасар - летіти ще 5 годин. Цього разу вперше летіла отаким от двоповерховим літаком. Треба сказати, що при взльоті і приземленні вага літака була досить відчутною.
    Вперше довелось летіти тайськими авіалініями - загалом досить непогані враження.
    Аеропорт Денпасар дуже відрізняється від інших, бачених мною, аеропортів. Все в азіатському стилі, застелено коврами.
    Перша наша зупинка в Індонезії - Семіньяк. Маленьке містечко на березі океану, де ми перші 2 дні просто відходили від зміни часового поясу і пристосовувались до місцевого побуту.
    На вулиці стабільно 30 градусів, в воді - 29 :) і деколи опади - все ж зараз сезон дощів.
    Все навколо дуже незвично і ново.
    Індонезійці переважно мусульмани, але на Балі - більшість - індуїсти. Тому співи з мечеті будили нас о 4 ранку лише на острові Ґілі Ейр 😀, на Балі ні)))
    Отак ми опинились в країні вулканів.
    Read more

  • Day 3

    Gili Air

    January 24, 2019 in Indonesia ⋅ 🌬 28 °C

    Наступна зупинка - острів неподалік Балі, точніше, неподалік іншого острова Ломбок. Острови Ґілі популярні серед бекпекерів. Їх всього 3: найбільший острів Ґілі Траванган, або Ґілі Ті, який славиться гучними вечірками, Ґілі Мено, повна протилежність попередньому, маленький, дуже спокійний і романтичний, який передусім користується популярністю у парочок на медовому місяці, і Ґілі Ейр - мікс перших двох. В цій місцевості дуже класно дайвити, саме тому ми сюди поїхали, за рекомендацією наших друзів. І скажу відразу - не прогадали.
    Загалом добиратися від Балі туди нескладно - швидкісний катер буде на місці за 1,5 години. Але вийшло не так, як гадалось, і дорога вийшла майже в 10 (!!!) разів довшою. Справа в тому, що через негоду і великі хвилі, влада скасувала поїздки швидкісними катерами протягом наступних 5 днів. Тож добратися до острова можна було або повільним катером, або літаком до Ломбока, а звідти таксі до порту, а звідти катером до Ґілі Ейр. Нам сказали, що повільний катер пливе 8 годин від Балі прямо до Ґілі Ейр. Другий варіант літаком був би коротшим, але втомливішим. Тож ми вирішили їхати човном. Оце була наша помилка :) Насправді човен плив не до Ґілі Ейр, а до Ломбока, про що ми дізнались вже при швартуванні в Ломбоці. Дорога сюди зайняла близько 10 годин замість обіцяних 8. В Ломбоці нас підібрали і доставили до порту. Лило в той момент як з відра, і те, що ми були в машині, нас не врятувало - там лило зі всіх щілин. Щоб добратися в той же день, нам сказали доплатити за катер, бо через погоду багатьма катерами вже неможливо добратися з порту до нашого острова. А в самому порті, оскільки ми виявились єдиними, хто на той момент мусив їхати на острів Ґілі Ейр (решта їхали на острів Ґілі Ті) і водій не хотів брати лиш двох людей, нам знову довелось доплатити. Десь коло 22 вечора дойшли до дайверської бази на Ґілі Ейр, будучи вже майже 15 годин в дорозі... Шлях, який цілком реально пройти за 1,5 години... Оскільки ми їх про наше довге добиранння попередили, нас були дуже раді бачити і думали, що ми вже в той день не доберемось.
    Наступного дня Крістоф пішов на фан-дайвінг, а я лишилась на базі, отримала навчальні матеріали і мала ще подивитись навчальний фільм - в рамках курсу open water diving, щоб стати сертифікованим дайвером і могти пірнати на глибину до 18 метрів.
    Наступного дня я провела майже цілий день зі спорядженням в басейні, де ми з інструктором (повезло, ми були лише вдвох) проходили всі необхідні навички. Одну з найважливіших я ніяк не могла освоїти - це зняти маску під водою. Через страх. Було дуже некомфортно без маски, крім того, я відразу починала дихати носом. Ми часто намагались освоїти цю навичку, але мені ніяк не вдавалось. Поки інструктор в передостанній день не сказав мені, що без цього вміння він мене не сертифікує, і що я мушу подолати цей страх. Зрештою, нарешті я це зробила - спершу в басейні, а потім і в морі.
    Наступні 2 дні ми багато дайвили, тому дуже швидко втомлювались. Крістоф теж проходив курс, але просунутіший - Rescue Diving - порятунок під час дайвінгу. В кінці склали тести, виконали всі навички і нас обох сертифікували :) в останній день на острові ми вирішили все ж знову подайвити, Крістоф- просто, а я типу як пройшла заодно спеціальність Дайвінг на глибині, яка потрібна для того, щоб пройти наступний дайвінг-курс, і щоб могти плавати на глибині до 30 метрів. І це був найкрутіший дайвінг на острові! Ми бачили дуже багато гігантських черепах, одна навіть підплила збоку до Крістофа і випадково зіштовхнулась головою з його головою, і я так сміялась в цей момент, що, напевно, витратила в цю мить купу кисню 😆
    Тут, як і в Семіньяці, ми ходили на масаж. Поставили за ціль регулярно це робити протягом відпочинку. Але в основному дайвили, вчились, спілкувались з іншими дайверами.
    На острові дуже багато котів. Майже всі чомусь з наче обрізаними хвостами.
    А ще тут неймовірні заходи сонця.
    Загалом Ґілі Ейр дуже милий. Дуже мало туристів - все ж несезон. Багато затишних місць. Всі люди там якісь такі життєрадісні, усміхнені, щасливі. На острові справді перманентне відчуття спокою, радості і щастя. Місцеві кажуть: а чому ні? Ми ж живемо в раю. І справді, наче свій маленький рай. Індонезійці неймовірно привітні. Вони весь час усміхаються, дуже стараються догодити, їх завжди цікавить звідки ти і як тебе звати. І яка в тебе погода вдома, десь там далеко звідси. Ми вже жартували, що заберемо собі когось з них додому 😀 тут, на відміну від більшості південноамериканських країн, відчуття повної безпеки і впевненості, що нічого ні з тобою, ні з твоїми речима не станеться. Люди тут нереально милі, щирі, відкриті та доброзичливі. Нам навіть не хотілось покидати цей їх маленький рай...
    Read more

  • Day 9

    Canggu

    January 30, 2019 in Indonesia ⋅ ☀️ 32 °C

    Ось ми знову на Балі, в містечку Чангу. Тут ми осіли на 2 дні, поруч з океаном, щоб накупатись. Дуже накупатись через гігантські хвилі не вийшло))) мене викидало десятки разів на берег, а в номер я принесла напевно половину піску з пляжу 😀 Балі - справді рай для серферів. Тут практично нема пляжів для спокійного плавання, всюди величезні хвилі, тому в воді і видно тільки людей з бордами. Ми хоч і хотіли теж посерфити, але пізніше, не відразу рісля дайвінгу, тому тут я читала на пляжі і милувалась заходом сонця. А наступного дня вже вирішила залишитись коло басейну, де таки вдалось поплавати :) помедитувати, сходити на масаж і на йогу. Йога тут, до речі, мені дуже сподобалась. Можливо, продовжу в Австрії :)Read more

  • Day 11

    Ubud

    February 1, 2019 in Indonesia ⋅ ⛅ 27 °C

    Це місто дуже всі розхвалювали, тому ми теж сюди поїхали. І це було хорошою ідеєю. Забігаючи наперед, тут дуже багато різного можна робити, тому в Убуді справді можна лишитись на досить довго, але в кінці я скучила вже за водою :) бо Убуд знаходиться трохи далі від пляжів. Зате тут більше видно унікальну культуру балійців.
    Спочатку ми насправді займались більше здоров'ям Крістофа. В нього була висока температура, ще декілька симптомів, і оскільки мені це менше подібно було на малярію і більше на гарячку Денге або Чікунгунья, ми вирішили перевірити що це насправді, щоб даремно не ковтати протималярійні засоби. Після відвідин медичного центру виявилось, що це таки лихоманка Денге, яку Крістоф, ймовірно, підхопив у Ґілі Ейр (через укус москіта). На Балі це велика рідкість. І взагалі в Індонезії в принципі. Вакцин від неї нема, ліків теж, тому терапія - лише рясне пиття, ліжковий режим і парацетамол при потребі. Ну і я особливо зважала, бо той самий комар, що кусає Крістофа, а потім мене, може передати мені цей вірус. Оскільки Крістофу потрохи ставало краще, але він лише міг лежати в кімнаті і був дуже змучений, на різні активності ходила я одна. Серед них - мавпячий ліс. Як можна здогадатися, це джунглі, в яких живе величезна кількість мавп. Їх справді тут багато! Вони можуть залізти на людей, красти якісь речі, і навіть дряпнути чи куснути. Словом, досить наглі :) і не бояться людей зовсім. Це, швидше, я їх остерігалась 😀.
    Цього ж дня пішла також на "кечак - танець вогню і трансу". Кечак - це традиційний балійський індуїстський танець, який проводять в одному з храмів, він виглядає наче вистава і найчастіше представляє собою уривок з Рамаяни. Навколо вогнища сидить чоловічий хор, який робить різні звуки (по типу бітбоксу:) ), в такт серцевому ритму. А в центрі, танцюристи показують події з Рамаяни. Дуже незвично і цікаво це все виглядало.
    Наступного дня я взяла місцевого гіда, з яким поїхала на екскурсію. Він сам закінчив факультет філософії та культурології, тому розповідав про дуже багато цікавих речей не лише стосовно об'єктів, до яких ми прямували, але й в загальному стосовно балійської культури, релігії (чи, як він її називає, філософії), мови, ставлення до життя і т.д. Дуже багато почерпнула від нього насправді. Перша наша зупинка - храм Тірта Емпул. Тут я планувала пройти обряд очищення (від гріхів). Гід попередив мене, що в цей день буде багато місцевих, бо це день повного місяця, саме тоді найчастіше місцеві ходять очищатись. А оскільки цей храм в цьому плані один з найважливіших на Балі, то тут точно буде немало людей. І це була правда. В чому суть очищення: на території храму є 3 басейни. Перший - для фізичного очищення. Тут треба підійти до кожного з джерел води, і омитись під ним. Кожне джерело відповідає за певний орган чи систему орагнів в тілі. В другому басейні відбувається духовне очищення, тут треба пробачити себе. Тому що тут вірять, що перед тим як очиститись від гріхів, треба спершу пробачити себе за це. І третій басейн називається басейн святого храму, де відбувається остаточне очищення.
    Спочатку всі повинні одягти сухий саронг (балійське слово для сарі), бо лише в ньому можна ходити по території храму. Якщо людина хоче очиститись, мусить взяти додатково інший саронг - саме в ньому необхідно заходити в басейн. Його я просто одягла на купальник. Мені пощастило, людей було ще не дуже багато, тож я недовго чекала. Проте буквально через годину людей суттєво побільшало. Іноземців було мало, в основному місцеві. В басейні плавало чимало великих і малих риб :) це був однозначно дуже цікавий досвід. І треба сказати, що наявність людини, яка тобі все розказує при цьому, робить це досвід значно цікавішим і осмисленішим. Потім ми поїхали на кавову плантацію, де, в тому числі, роблять відому каву копі лувак - найдорожчу у світі. Її я вже раз пробувала - в Белграді. Але походить ця кава саме з Балі, бо тільки тут є тваринки - лувак, завдяки яким вдається добувати цю каву. Вони вибирають лише найкращі і найстигліші кавові боби, їдять їх, відповідно, проводиться ферментативна обробка цих бобів в шлунково-кишковому тракті луваків, і боби, неперетравлені, виходять назовні. Люди ці боби знаходять, очищують, висушують, обсмажують, перемелюють і таким чином отримують найдорожчу каву в світі 😀 маленький пакуночок (на 10 чашок кави) я купила додому :) Крім того, на плантації я спробувала різні види кави (балійська, копі лувак, балійська кокосова, балійська ванільна, балійська жень-шень кава, мокка), какао, чаю (пряний, імбирний, лемонграс, мангостановий, пандановий і каркаде) і шоколаду (темний, імбирний, чилі, апельсиновий, зі смаком кориці, капучіно). Остання зупинка була на рисових полях. Як я вже писала, в Убуді можна робити чимало речей, але ми вирішили рухатись далі на південь до пляжів:) Хоча тут мені справді сподобалось.
    Read more

  • Day 14

    Pandawa beach

    February 4, 2019 in Indonesia ⋅ ⛅ 30 °C

    Тут ми справді нічого активного не робили. Крістоф був ще втомлений після хвороби, і я теж дуже розслаблена була для будь-яких вилазок. Тому і фото мало. Плавали, лежали під сонцем, їхали на пляж Пандава, і на інший, біля курортного міста Нуса Дуа, останній нам більше сподобався, але просто таки величезну кількість росіян там не можливо було не почути. Ну і в лікарню раз з'їздили по дорозі на пляж, щоб Крістоф здав аналізи.
    Тут на 5 число було дуже багато резервацій в готелі, бо це китайський Новий рік, а чимало туристів з Китаю. Але як вони святкували, ми особливо і не знаємо, бо рано лягли в той день спати.
    Індонезія наблизилась до кінця, і мені, чесно кажучи, хочеться вже додому (сама в шоці). Звісно, погода тут чудова і це єдине, до чого не хочеться наразі повертатися у Відні. За свіжими фруктами і їх різноманіттям теж сумуватиму до літа :). Але вже тягне назад. Мабуть, 3 тижні було таки більше, ніж достатньо :)
    Read more