Satellite
Show on map
  • Day3

    Gili Air

    January 24 in Indonesia ⋅ 🌬 28 °C

    Наступна зупинка - острів неподалік Балі, точніше, неподалік іншого острова Ломбок. Острови Ґілі популярні серед бекпекерів. Їх всього 3: найбільший острів Ґілі Траванган, або Ґілі Ті, який славиться гучними вечірками, Ґілі Мено, повна протилежність попередньому, маленький, дуже спокійний і романтичний, який передусім користується популярністю у парочок на медовому місяці, і Ґілі Ейр - мікс перших двох. В цій місцевості дуже класно дайвити, саме тому ми сюди поїхали, за рекомендацією наших друзів. І скажу відразу - не прогадали.
    Загалом добиратися від Балі туди нескладно - швидкісний катер буде на місці за 1,5 години. Але вийшло не так, як гадалось, і дорога вийшла майже в 10 (!!!) разів довшою. Справа в тому, що через негоду і великі хвилі, влада скасувала поїздки швидкісними катерами протягом наступних 5 днів. Тож добратися до острова можна було або повільним катером, або літаком до Ломбока, а звідти таксі до порту, а звідти катером до Ґілі Ейр. Нам сказали, що повільний катер пливе 8 годин від Балі прямо до Ґілі Ейр. Другий варіант літаком був би коротшим, але втомливішим. Тож ми вирішили їхати човном. Оце була наша помилка :) Насправді човен плив не до Ґілі Ейр, а до Ломбока, про що ми дізнались вже при швартуванні в Ломбоці. Дорога сюди зайняла близько 10 годин замість обіцяних 8. В Ломбоці нас підібрали і доставили до порту. Лило в той момент як з відра, і те, що ми були в машині, нас не врятувало - там лило зі всіх щілин. Щоб добратися в той же день, нам сказали доплатити за катер, бо через погоду багатьма катерами вже неможливо добратися з порту до нашого острова. А в самому порті, оскільки ми виявились єдиними, хто на той момент мусив їхати на острів Ґілі Ейр (решта їхали на острів Ґілі Ті) і водій не хотів брати лиш двох людей, нам знову довелось доплатити. Десь коло 22 вечора дойшли до дайверської бази на Ґілі Ейр, будучи вже майже 15 годин в дорозі... Шлях, який цілком реально пройти за 1,5 години... Оскільки ми їх про наше довге добиранння попередили, нас були дуже раді бачити і думали, що ми вже в той день не доберемось.
    Наступного дня Крістоф пішов на фан-дайвінг, а я лишилась на базі, отримала навчальні матеріали і мала ще подивитись навчальний фільм - в рамках курсу open water diving, щоб стати сертифікованим дайвером і могти пірнати на глибину до 18 метрів.
    Наступного дня я провела майже цілий день зі спорядженням в басейні, де ми з інструктором (повезло, ми були лише вдвох) проходили всі необхідні навички. Одну з найважливіших я ніяк не могла освоїти - це зняти маску під водою. Через страх. Було дуже некомфортно без маски, крім того, я відразу починала дихати носом. Ми часто намагались освоїти цю навичку, але мені ніяк не вдавалось. Поки інструктор в передостанній день не сказав мені, що без цього вміння він мене не сертифікує, і що я мушу подолати цей страх. Зрештою, нарешті я це зробила - спершу в басейні, а потім і в морі.
    Наступні 2 дні ми багато дайвили, тому дуже швидко втомлювались. Крістоф теж проходив курс, але просунутіший - Rescue Diving - порятунок під час дайвінгу. В кінці склали тести, виконали всі навички і нас обох сертифікували :) в останній день на острові ми вирішили все ж знову подайвити, Крістоф- просто, а я типу як пройшла заодно спеціальність Дайвінг на глибині, яка потрібна для того, щоб пройти наступний дайвінг-курс, і щоб могти плавати на глибині до 30 метрів. І це був найкрутіший дайвінг на острові! Ми бачили дуже багато гігантських черепах, одна навіть підплила збоку до Крістофа і випадково зіштовхнулась головою з його головою, і я так сміялась в цей момент, що, напевно, витратила в цю мить купу кисню 😆
    Тут, як і в Семіньяці, ми ходили на масаж. Поставили за ціль регулярно це робити протягом відпочинку. Але в основному дайвили, вчились, спілкувались з іншими дайверами.
    На острові дуже багато котів. Майже всі чомусь з наче обрізаними хвостами.
    А ще тут неймовірні заходи сонця.
    Загалом Ґілі Ейр дуже милий. Дуже мало туристів - все ж несезон. Багато затишних місць. Всі люди там якісь такі життєрадісні, усміхнені, щасливі. На острові справді перманентне відчуття спокою, радості і щастя. Місцеві кажуть: а чому ні? Ми ж живемо в раю. І справді, наче свій маленький рай. Індонезійці неймовірно привітні. Вони весь час усміхаються, дуже стараються догодити, їх завжди цікавить звідки ти і як тебе звати. І яка в тебе погода вдома, десь там далеко звідси. Ми вже жартували, що заберемо собі когось з них додому 😀 тут, на відміну від більшості південноамериканських країн, відчуття повної безпеки і впевненості, що нічого ні з тобою, ні з твоїми речима не станеться. Люди тут нереально милі, щирі, відкриті та доброзичливі. Нам навіть не хотілось покидати цей їх маленький рай...
    Read more